Читати книгу - "Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук"

— Для цього й прийшов, товаришу капітан. Не хотів я казати — незручно перед товаришами, доводиться виказувати їх, та що вдієш! Не міг я бути вранці у Завгородніх, бо ще в суботу ввечері подалися до Пилипівців. Село на тому березі, кілометрів за п'ятнадцять. Ну, а в одного з компанії — сітка. Сіткою рибу ловили, й виказувати їх незручно.

— А нас плутати зручно? — розсердився Шугалій. — Ми через вас знаєте скільки часу могли втратити?

Чепак знову зім'яв кепку.

— Лихий поплутав… — повторив розгублено. — Я ж сіткою не ловлю. А той знайомий з Каменя привіз сітку — нову, капронову. Ну, й затягли…

— Прізвище?

— Того, з Каменя?

— І не тільки його, а всіх з вашої браконьєрської компанії, — не втримався, щоб не шпигнути, Шугалій.

— Точно, браконьєрської, — не образився Чепак. — Нехай штрафують. Сорому скільки буде, по всьому Озерську поголос піде! Я їм, сучим синам, казав, але не послухались.

— Хто був з вами?

— Ще двоє. Отой з Каменя — Іван Мірчук. Працює на цегельному заводі майстром, цегельня там одна, легко знайдете, бо адреси не знаю. І Яків Сахаров, тутешній, на Червоноармійській живе, будинок сорок вісім. Товарознавець універмагу.

Шугалій занотував прізвища до записника.

— І коли повернулися до Озерська? — поцікавився.

— Вітер зранку знявся, яка ж риболовля! Так, спіймали трохи… А потім шторм пішов, не ризикнули через озеро йти, до вечора під Пилицівцями стояли, поки вітер не вщух. Уже вночі повернулися.

— Ми перевіримо те, що ви кажете, — підвівся Шугалій, даючи зрозуміти, що запитань у нього більше нема. Дочекався, поки Чепак зачинив за собою двері, і засміявся тихо. Здавалося, аргументи Чепака зруйнували першу так гарно вже вибудовану версію, і це б мусило засмутити капітана, але, навпаки, відчув полегшення. Адже цей дещо вайлуватий ветфельдшер підсвідомо подобався йому, і помилитися було б неприємно. А помилятися Шугалієві доводилося, не так уже й часто, та все ж доводилося, і щоразу капітан відчував, ніби його підступно ошукали.

Що ж, цього разу інтуїція не підвела його, і, коли люди справді підтвердять алібі Чепака, він тільки радітиме з цього. Шугалій заліз під прохолодне простирадло, зібгав подушку, щоб була твердіша, підмостив під щоку й довго лежав з розплющеними очима. Сьогоднішній день не минув даремно. По-перше, вони абсолютно достовірно встановили, що смерть Завгороднього сталася не від нещасного випадку. Тіло ветлікаря знайшли приблизно в тому ж районі озера, де й плавав перевернутий човен. Якщо б Андрій Михайлович вдарився сам потилицею і впав за борт, його тіло одразу б занурилося у воду й залишилося б приблизно в тому ж районі. А човен знесло б до озерського берега. Отже, ветлікаря вбили, вірніше, оглушили першим же ударом, викинули непритомного за борт, а потім дісталися до очеретів у районі Вільхового, перевернули там човен, імітуючи катастрофу, — вітер зніс його на середину озера.

Цікаво, подумав, чи знайде Малиновський когось із цих львівських туристів, може, бачили човен з двома чоловіками, адже Завгородній мусив пройти повз острів. Може, навіть бачили обличчя людей у човні? Все може бути, але найголовніше — встановити, де перебував Стецишин мало не годину в Озерську сімнадцятого серпня. Міг просто пройтися до озера, зайти в магазин, у перукарню, зрештою, посидіти в скверику. Але ж хтось мусив бачити його в цей час — між третьою й четвертою. Не так уже й багато в Озерську мешканців, ну, десять тисяч, не більше. До речі, подумав, а якщо Роман Стецишин ходив дивитися на свій будинок, який належав його батькам і де тепер розташований дитячий садок? Може, у нього виникли якісь сентиментальні почуття, й він вирішив згадати юність?

Навряд, судячи з розповіді Олени Михайлівни, але чого не буває в житті!

Шугалій знав, що навіть запеклі злочинці розчулюються й розкисають, згадуючи дитинство. А тут чоловік не був у рідних місцях тридцять років…

Шугалій гортав сторінки справи, присланої з області, і перед очима поставала та страшна ніч грудня сорок четвертого року в Любені.

Усе почалося з того, що в області одержали інформацію, нібито банда курінного Стецишина перебуває на лісовому хуторі за сорок кілометрів від Любеня. Повідомляли також, що бандерівці ночуватимуть на хуторі й уранці знімуться, щоб передислокуватися в інше місце.

Командир Любенського невеличкого гарнізону (а в його розпорядженні була неповного складу рота внутрішніх військ) одержав наказ оточити вночі хутір і ліквідувати банду. Операцію було проведено блискавично — рота на машинах об одинадцятій ночі вирушила в район хутора, оточила його й на світанку атакувала. Але бандерівців на хуторі не було. Приблизно ж через годину після того, як машини з бійцями залишили Любень, на місто напали бандерівці.

Вони були чудово поінформовані, головорізи з загону Стецишина. Йшли, майже не криючись, найперше увірвалися до районних відділів держбезпеки й міліції. В райвідділі держбезпеки черговий устиг заблокувати двері й, поки їх виламували, передати в область сигнал тривоги. Та було вже пізно. З любенською ротою зв'язку не було, підняли солдатів, що дислокувалися в Озерську, але минуло майже три години, поки вони дісталися до Любеня, — три години кривавої розправи бандерівців.

Курінний Стецишин мав списки й адреси районних активістів, тому бандити вдиралися насамперед у їхні квартири. Підіймали з ліжок, знущалися, ґвалтували жінок і дівчат, розстрілювали з автоматів. Не милували ні жінок, ні дітей…

На початку четвертої ранку грузовики з солдатами із Озерська нарешті дісталися розбитими лісовими дорогами до Любеня. Ще на його околицях зав'язалася стрілянина, солдати намагалися оточити Любень, щоб не випустити бандитів з міста, але вони вже почали відходити. їм вдалося одірватися від переслідувачів і загубитися в навколишніх лісах.

Навесні решта банди перебазувалася у передгір'я Карпат, потім з боями пробилася на територію Польщі. Але тієї грудневої ночі кілька бандитів із загону попали в полон, серед них і якийсь Ворон із служби безпеки. Витяги з протоколів, допитів заарештованих і