Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Я лежав і скрушно вираховував, що мусить минути цілих шістнадцять годин, перше ніж я дістану змогу сподіватись на воскресіння. Шістнадцять годин у ліжку! Від самої думки про це аж поперек заболів. А день був такий ясний! Сонце світило у вікно, на вулицях гучно гуркотіли колеса, по всьому домі лунали веселі голоси! Мені робилося все тяжче й тяжче. Нарешті я встав, одягся, потихеньку - в самих панчохах - вийшов, розшукав мачуху і несподівано впав їй до ніг, благаючи, як особливої ласки, щоб вона за мою витівку відшмагала мене, що завгодно зі мною зробила, тільки не примушувала мене лежати в ліжку так нескінченно довго. Та вона була найкращою, найсумліннішою в світі мачухою, і мені довелося вернутись до спальні. Кілька годин я пролежав там без сну, і ніколи потім, навіть у найтяжчій скруті, не бувало мені так погано. Нарешті я, мабуть, заснув якимсь неспокійним сном, повним примар; а помалу пробуркавшися - ще наполовину в тумані тих марень,- розплющив очі й побачив, що в кімнатці, так недавно залитій світлом, панує тьма кромішня. Мене зразу аж струснуло всього; нічогісінько не було ні видно, ні чути, але в моїй руці лежала чиясь чужа, нелюдська, не з цього світу. Моя рука звисала через ковдру, а біля самого ліжка неначе сиділа якась безіменна, неуявленна, безмовна постать чи примара, якій належала та, друга рука. Я пролежав, як мені здавалося, незліченні сторіччя, скутий невимовним жахом, не сміючи відняти руку і все ж думаючи, що ці моторошні чари розвіються, тільки-но я зможу хоч поворухнути нею. Я не пам’ятаю, як ця свідомість нарешті згасла в мені; але, прокинувшись уранці, я здригнувся, коли пригадав усю ту ману, і багато днів, тижнів, місяців по тому снував у голові здогади, що ж то було таке. Та загадка й донині часом мучить мене.

Отож, як не рахувати нестерпного страху, оте відчуття дотику безтілесної руки своєю незвичайністю було тотожне з тим, якого я зазнав, прокинувшись і побачивши, що мене обнімає рука поганина Квіквега. Та помалу в моїй уже протверезілій від сну голові виразно спливли одна за одною всі події минулого вечора, і лишилось тільки почуття комічної незручності. Бо коли я спробував скинути з себе руку, розімкнути ті чуттєві обійми, Квіквег не прокинувся, а тільки пригорнув мене ще міцніше, ніби роз’єднати нас могла сама лише смерть. Я спробував розбудити його: «Квіквегу!» - та відповіддю було лише хропіння. Я перевернувся на другий бік, хоч шия була наче в хомуті, але раптом мене щось легенько дряпнуло. Відгорнувши ковдру, я побачив, що при боці в дикуна спить його томагавк, наче немовля з сокиркою замість голови. «Оце-то вклепався в історію,- подумав я,- лежу в ліжку в чужому домі, серед білого дня, з канібалом і томагавком!»

- Квіквегу! Заради бога, прокинься, Квіквегу!

Довгенько я випручувався, і гукав до нього, і переконував його, що не годиться чоловікові обнімати іншого чоловіка так, немов дружину, поки врешті він таки щось рохкнув, забрав свою руку, стріпнувся весь, наче ньюфаундлендський пес, що вискочив з води, і сів у ліжку прямо, як кілок, дивлячись на мене й продираючи очі, ніби не міг пригадати, звідки я тут узявся. Та помалу в голові його замрів якийсь невиразний спогад про мене. А я тим часом лежав спокійнісінько й теж дивився на нього вже без справжнього страху, але з пильною цікавістю, бо постать переді мною була справді-таки дивовижна. Коли врешті він, видно, остаточно згадав, хто я такий, і змирився з моєю присутністю, то сплигнув з ліжка додолу і різними знаками та звуками дав мені зрозуміти, що він, коли я того хочу, одягнеться перший і полишить усю кімнату мені. «Дуже культурний вступ за таких обставин, Квіквегу,- подумав я.- Ні, що ви не кажіть, а в цих дикунів справді є природжене почуття такту. Просто диво, які вони від природи ввічливі». Я мушу висловити Квіквегові цей комплімент, бо він виявив до мене велику чемність і розуміння, тоді як я був з ним страшенно нечемний: лежачи в ліжку, витріщався на нього, поки він одягався. В ту хвилину цікавість переважила в мені добре виховання. Правда, таку людину, як Квіквег не щодня побачиш: і він сам, і його поведінка варті були надзвичайної уваги.

Він почав одягатися зверху: зразу насадив на голову касторовий капелюх (дуже високий, треба зауважити), а потім, ще не надягши штанів, підняв з підлоги чоботи. Далі Квіквег - хоча бог його знає, навіщо він так робив,- із чобітьми в руках та з капелюхом на голові заліз під ліжко й почав там вовтузитись і сопти, з великим зусиллям - як здогадався я з тих звуків - натягаючи на ноги чоботи, хоч, наскільки мені відомо, жодне правило пристойності не вимагає від людини ховатися з узуванням від чужих очей. Та Квіквег, розумієте, був істотою в перехідній стадії; вже не гусеницею, але ще не метеликом. Він був цивілізований якраз настільки, щоб виявляти свою екзотичність у якнайхимерніший спосіб. Його освіта ще не скінчилася. Він ще лишався школярем. Якби він не був уже трошечки окультурений, то, мабуть, зовсім би не морочився з узуванням; та якби не був ще дикуном, то йому б і на думку не спало залазити для цього під ліжко. Нарешті він у геть пом’ятому й насунутому аж на очі капелюсі виліз із-під ліжка й заходився тупцювати та шкутильгати по кімнатинці, ніби вогкі, поморщені чоботи з твердої волової шкіри, та ще й шиті, певне ж, не на замовлення, при тих перших кроках такого страшенно холодного ранку дошкульно тисли його не дуже призвичаєні до взуття ноги.

Завіски на вікні не було, і через вузеньку вуличку з будинку навпроти могли добре бачити, що робиться в нас, а Квіквег, який товкся по кімнаті в самих, можна сказати, чоботях та капелюсі, являв собою не дуже пристойне видовище, і я попросив його трохи прискорити своє одягання, зокрема якнайшвидше надягти штани. Він послухався, а тоді почав умиватись. Будь-хто з християн