Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 38
Перейти на сторінку:
яс­ний кру­жок, роз­ки­ну­тий чер­во­ну­ва­тим ог­нем. Заб­ли­ща­ла чер­во­ну­­ва­тим свi­том чи­ясь го­ло­ва, а да­лi за­ма­ня­чи­ло ли­це з чо­р­­ни­ми ву­са­ми. Прос­то до вог­ню iшов який­сь чо­ло­вiк в чор­­нiй ста­рiй сви­тi, в дра­нiй шап­цi, з тор­би­ною на пле­чах.

- Добривечiр вам, лю­ди доб­рi! - про­мо­вив чо­ло­вiк. - Чи при­й­ме­те до се­бе на нiч?


- Доброго здо­ров'я! - ти­хо й зне­хо­тя обiз­ва­лись бур­ла­ки, по­вер­нув­ши до то­го чо­ло­вi­ка го­ло­ви. - Сi­дай, чо­ло­вi­че, ко­ло ба­гат­тя та грiй­ся, ко­ли хо­чеш. Ми й са­мi ду­маємо но­чу­вать оту­теч­ки прос­то не­ба на зем­лi.


Чоловiк сiв на по­рожньому мiс­цi ко­ло вог­ню й пок­лав тор­би­ну ко­ло се­бе. Огонь блис­нув на йо­го ли­це i про­ти вог­ню заб­ли­ща­ли йо­го чор­нi швид­кi очi й за­бi­га­ли ра­зом по всiх бур­ла­ках, не­на­че вiн ди­вивсь за­ра­зом кож­но­му в очi. Кир­па­тий, круг­лий, як кар­топ­ля, нiс, ко­рот­ке ли­це, чор­нi бро­ви й блис­ку­чi, круг­лi, як те­рен, очi, гост­ре ма­леньке пiд­­бо­рiд­дя, - все в йо­му ви­яв­ля­ло чо­ло­вi­ка швид­ко­го, про­во­р­но­го, на­вiть хи­жо­го. Йо­го го­ло­ва, прик­ри­та чор­ною дра­­ною шап­кою, на­га­ду­ва­ла нiч­ну хи­жу пти­цю з ко­рот­ким дзьобом, з круг­ли­ми очи­ма. Бур­ла­ки мов­ча­ли й ку­ри­ли люльки, пог­ля­ду­ючи ско­са на яко­гось зай­ду.


- Звiдкiля вас бог не­се? - спи­тав чо­ло­вiк, ви­тя­га­ючи з га­ма­на люльку й на­би­ва­ючи її тю­тю­ном.


- Здалека, чо­ло­вi­че, - про­мо­вив Ми­ко­ла.


- А ку­ди вас бог не­се? - знов спи­тав чо­ло­вiк, за­па­лив­ши люльку i по­тяг­нув­ши з неї дим так здо­ро­во, що тю­тюн зат­рi­щав i за­па­лах­ко­тiв.


- I са­мi не знаємо, чо­ло­вi­че, - обiз­вав­ся один бур­ла­ка. - Ми йде­мо на за­ро­бiт­ки.


- Певно, пов­тi­ка­ли од па­нiв? - спи­тав чо­ло­вiк.


- Може, й пов­тi­ка­ли; хто йо­го зна… - на­си­лу про­мо­вив Ми­­ко­ла, не вий­ма­ючи люльки з гу­бiв.


- Та й я втiк од сво­го па­на, i вже блу­каю не один рiк по цих сте­пах. Я знаю тут уся­кi мiс­ця. Ко­ли прий­ме­те ме­не до своєї ва­та­ги, то я вам на сте­пах скрiзь до­ро­гу по­ка­жу i, мо­же, ста­ну вам в при­го­дi.



Бурлаки ди­ви­лись на чо­ло­вi­ка i мов­ча­ли. Швид­ка роз­мо­ва, швид­кi очi, про­вор­нi ру­ки, про­вор­нi ру­шен­ня - все те бу­ло не пiд­хо­же до яко­гось вi­ко­вiч­но­го хлi­бо­ро­ба-крi­па­ка.


- Куди ж ви пря­муєте? Чи в Крим, чи на Дiн, чи на Бас­са­ра­бiю? - знов спи­тав їх чо­ло­вiк ле­пет­ли­вим язи­ком.


- Сказать по прав­дi, чо­ло­вi­че, ми й са­мi ще доб­ре не зна­ємо, де знай­де­мо при­шиб.


- Я був по всiх усю­дах в цих кра­ях, був i в Кри­му, був в заб­ро­дських ва­та­гах на Днiст­рi, слу­жив i в па­нiв, а те­пер ду­маю прос­ту­вать на Бас­са­ра­бiю.


- Чому ж до­ко­неш­не на Бас­са­ра­бiю? - спи­та­ли бур­ла­ки.


- Та тим, що тут в сте­пах уже розп­ло­ди­лась си­ла ста­но­вих, вже геть-то по­ча­ли чiп­ля­тись до бур­лак за паш­пор­ти, а на Бас­са­ра­бiї не гурт-то пи­та­ють про паш­пор­ти. Ко­ли хо­че­те, то хо­дiм на Бас­са­ра­бiю на за­ро­бiт­ки.


Бурлаки згля­ну­лись i все по­див­ля­лись на про­вор­но­го бро­дя­гу, все чо­гось не йня­ли йо­му вi­ри.


- Ви по­га­не мiс­це виб­ра­ли: тут тро­хи вог­ко, а там да­лi над рiч­кою су­хi­ше. Я цi всi мiс­ця доб­ре знаю.


Бурлаки мовч­ки ку­ри­ли та все пог­ля­да­ли на свої клун­ки.


- Просимо ве­че­рять! - про­мо­вив чо­ло­вiк, вий­ма­ючи з то­р­­би ок­раєць хлi­ба, сiль та ци­бу­лю.


- Вечеряй на здо­ров'я! - про­мо­ви­ли бур­ла­ки. По­ля­га­ли бур­ла­ки кру­гом ба­гат­тя, пiд­мос­тив­ши клун­ки пiд го­ло­ви, I по­ча­ли дрi­мать. Де­кот­рi, од­на­че, поп­рив'язу­ва­ли клун­ки до рук мо­туз­ка­ми й дов­го не спа­ли, до­ки нез­най­омий чо­ло­вiк не впав на тра­ву, як ку­ля, i не зах­рiп на ввесь яр.


Другого дня вдос­вi­та бур­ла­ки повс­та­ва­ли, по­ла­па­ли клу­н­ки: все бу­ло на своєму мiс­цi. Во­ни пов­ми­ва­лись ко­ло пле­са, по­мо­ли­лись бо­гу i збу­ди­ли нез­най­омо­го чо­ло­вi­ка. Вiн схо­пивсь нi­би опе­че­ний, про­тер очi, по­зiтх­нув i пi­шов вми­ва­тись, на­вiть не пе­рех­рес­тив­шись.


- Мене звуть Анд­рiй Кор­ча­ка. Ко­ли хо­че­те пос­лу­хать моєї ра­ди, то ру­шай­мо на Бас­са­ра­бiю. На сте­пах ту­теч­ки веш­тається ба­га­то па­нiв; ще як­раз ко­лись нат­ра­пи­мо на своїх.


- А що, брат­тя! Чи не пос­лу­хать нам цiєї ра­ди? - спи­тав Ми­ко­ла в своїх то­ва­ри­шiв. - Хi­ба ж нам ще не ос­то­гид­ли тi па­ни?


- Як на Бас­са­ра­бiю, то й на Бас­са­ра­бiю, аби тiльки зай­ти як мож­на да­лi, - обiз­ва­лись бур­ла­ки.


Всi ру­ши­ли за ва­таж­ком Анд­рiєм Кор­ча­кою.


Йшли во­ни день i вве­че­рi до­би­лись до сте­по­вої корч­ми. Корч­ма бу­ла збу­до­ва­на з сi­ро­го пiс­ку­ва­то­го ка­ме­ня й сто­яла не­об­ма­за­на. В корч­мi си­дi­ли жи­ди, дер­жа­ли го­рiл­ку й за­кус­ку i за все бра­ли чи­ма­лi гро­шi. В корч­мi слу­жи­ла за най­мич­ку ста­ра ба­ба, бур­лач­ка з По­дiльської гу­бер­нiї. Кру­гом корч­ми сла­ло­ся на всi бо­ки рiв­не по­ле. Бур­ла­ки ви­пи­ли по чар­цi го­рiл­ки, з'їли по шмат­ку хлi­ба з ци­бу­лею i пе­ре­но­чу­ва­ли пiд корч­мою. Во­ни роз­пи­та­ли в жи­дiв, чи не мож­на де в близько­му се­лi стать на ро­бо­ту на тиж­день або на два. В їх бу­ло об­маль гро­шей, а до Бас­са­ра­бiї ще бу­ло да­ле­ко. Жид спра­вив їх на се­ло Ко­лон­таївку, де в па­на на цi­ле лi­то най­ма­лись стро­ко­вi бур­ла­ки.


В не­ве­лич­ко­му яру пе­ред їх очи­ма роз­ки­ну­лась Ко­лон­таївка. Се­ло бу­ло сте­по­ве; на яру й по­пiд гор­ба­ми сто­яли ма­ленькi хат­ки-ма­зан­ки з не­ве­лич­ки­ми вiк­на­ми; ко­ло хат стир­ча­ли хлi­ви з ви­со­ко­го оче­ре­ту, вкри­тi звер­ху оче­ре­том. Скот за­га­ня­ли в за­го­ро­ди, тiльки об­ко­па­нi ро­вом, а за­мiсть ти­ну за ро­вом ле­жа­ли ку­пи гною або сто­яли стi­ни, - так са­мо з оче­ре­ту. Нi­де не вид­но бу­ло нi ко­мор, нi ви­со­ких клунь. Хлiб скла­да­ли в стiж­ки й мо­ло­ти­ли на то­ку про­ти не­ба або гар­ма­ну­ва­ли кiньми та во­ла­ми, пе­ре­ти­ра­ючи роз­ки­да­нi сно­пи важ­кою ко­ло­дою, при­чеп­ле­ною до ко­ней. На цi­ло­му се­лi не вид­но бу­ло нi од­но­го де­ре­ва, на­вiть вер­би. То бу­ло се­ло зов­сiм со­лом'яне та оче­ре­тя­не. Вся Ко­лон­таївка ря­бi­ла й чор­нi­ла се­ред сте­пу чор­ни­ми пок­рiв­ля­ми хат, жов­тi­ла оче­ре­тя­ни­ми ти­на­ми та ви­со­ки­ми око­па­ми. Все бу­ло сi­ре, не­ве­се­ле, тiльки кру­гом панської бi­лої му­ро­ва­ної ха­ти рос­ли гус­тi зе­ле­нi ака­цiї та аб­ри­ко­си.


За се­лом на гор­бу сто­яли три ни­зенькi вiт­ря­ки з шiстьма кри­ла­ми.


- Та й по­га­нi тут се­ла! Не до­ве­ди гос­по­ди жить на та­ко­му се­лi! - ка­за­ли бур­ла­ки.


- Ця Ко­лон­таївка не схо­жа на на­шу Вер­бiв­ку, - про­мо­вив Ми­ко­ла.


Бурлаки ввiй­шли в се­ло i по­ба­чи­ли, що в лю­дей ду­же ба­га­то овець та то­ва­ру, що лю­ди в тих сте­пах не так бi­ду­ють, як їм зда­ва­лось. Во­ни прис­та­ли до корч­ми, роз­пи­та­ли про па­на i пiш­ли до пансько­го дво­ру. Пан хо­тiв умо­виться з ни­ми на цi­ле лi­то, до пок­ро­ви; але бур­ла­ки зго­ди­лись ста­ти на ро­бо­ту тiльки на не­дов­гий час, щоб за­ро­бить тро­хи гро­шей на до­ро­гу, їм так до­пек­ли па­ни, що во­ни бу­ли лад­нi втек­ти од їх як мож­на да­лi, хоч на край свi­ту.


Заробивши тро­хи гро­шей, бур­ла­ки пiш­ли да­лi до Днiст­ра. Анд­рiй Кор­ча­ка,

1 ... 19 20 21 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"