Читати книгу - "Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г."

Перші десятиріччя Ярославичі жили дружно, та незабаром між ними виникають чвари, а пізніше і між їхніми синами та нащадками. В умовах зростання самостійних феодальних земель — князівств, які в міру свого економічного і політичного зміцнення прагнули вийти з-під влади Києва, інакше не могло й бути. І треба було мати неабиякий політичний розум і реальну силу, щоб підтримувати єдність держави.

Значно підняти авторитет київського князя і тимчасово затримати процес феодальної роздробленості давньоруської держави зуміли Володимир Мономах (1113—1125 рр.) та його син Мстислав Великий (1125—1132 рр.). Пізніше КИЇВСЬКИЙ КНЯЗЬ уже не МІГ    Бронзові деталі ПОВНІСТЮ розпоряджатися ІНШИМИ КНЯ-                               хороса з Пирогощі.

зівствами, бо останні були не слабіші за нього. З часом у державі утворилася система дуумвирів, коли державою правили два найсильніших князя.

Київські князі вдало воювали з половцями, відбивали іноземні напади, вели будівельні роботи в місті. Та не змогли вони припинити чвари, утримати державу від розчленування і в 30—40 -х роках XIII ст. дати належну відсіч віроломній ханській навалі. Тоді в полум'ї пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності давньоруського народу.

Яким же був Київ у XII—XIII ст.? Є твердження, що місто після смерті Мстислава Великого переживало занепад. Але це неправильно. Археологічні дослідження останніх років довели, що Київ продовжував розвиватися до самої Батиєвої навали.

Територія і населення. Основна територія міста й головні напрями її зростання визначилися вже при Ярославі Мудрому. Це Верхній Київ, Поділ і район майбутнього Печерська. При нащадках Ярослава у Верхньому місті забудовується монастирями нова його частина — «город Ізяслава». Назва ця виникла тому, що князь Ізяслав, а потім його сини Святополк і Яро-полк засновують на цій території Дмитріївський, Михайлівський Златоверхий монастирі та собор св. Петра. «Город Ізясла-ва» займав територію сучасної Володимирської гірки.

На захід від Львівських воріт швидко зростає ремісничо-торговельний посад — Копирів кінець, де також будуються численні кам’яні храми. Посад тягнувся вздовж гір у напрямі до Глибочицького узвозу, включав у себе район вул. Обсерва-торної, територію Художнього інституту, Кудрявські схили. До посадських районів Києва і тоді належали також гори Замкова, Дитинка, Щекавиця.

Центр стародавнього Києва оточували численні приміські княжі та боярські двори, слободи, села, монастирі, які становили невід’ємну частину міста. Князівські палаци і замки, рибальські слободи містилися і на лівому березі Дніпра.

На півночі знаходилися давні Дорогожичі — стратегічно важливий район, ключ від міста, де часто зчинялися криваві січі. За літописом, тут «земля бе кровию польята». Тут був Кирилівський монастир — резиденція чернігівських князів Ольговичів. У 1194 р. у ньому поховано великого князя Святослава Всеволодовича — одного з головних героїв «Слова о полку Ігоревім». Поблизу розташовувалися житлові будівлі.

На південь від Верхнього міста знаходилися стародавній Клов, с. Берестове, Печерський монастир, Аскольдова могила (Угорське), Видубичі.

Тепер, коли ми уявляємо справжні розміри стародавнього Києва, можна визначити і його площу. За останніми підрахунками вчених, площа Києва XII—XIII ст., в часи його найбільшого розквіту, дорівнювала близько 400 га.

Скільки ж населення було тоді в Києві? Як це визначити? Адже переписів тоді не проводили. На допомогу знову прийшла археологія. Письмові джерела та пізньосередньовічні плани Києва вказують на дворовий характер забудови та планування давнього Києва. А визначити розмір дворів, густоту забудови дозволили археологічні дослідження. У межах «города Володимира» на площі 1000 кв. м досліджено 10 будівель XI—XIII ст. Ці дослідження дали змогу припустити, що на відкритій площі було п’ять дворів одного й того ж періоду. Отже, площа одного двору — 200 кв. м.

Узявши ці дані за основу для всієї центральної частини міста (без околиць), ми отримуємо близько 8,5 тис. садиб, у яких могло жити (при тодішній середній родині з шести осіб) приблизно 50 тис. чоловік. Київські околиці були заселені рідше, в них мешкало не більше як 2—3 тис. чоловік. Отже, за підрахунками вчених, населення Києва XII—XIII ст. становило в середньому 50 тис. чоловік! Приблизно така ж кількість виходить і за підрахунками, зробленими на основі аналізу писемних джерел.

Багато це чи мало для тогочасного міста, можна судити з порівняльних даних. Населення Новгорода — 30 тис. чоловік, Володимира-на-Клязьмі—15—20, Страсбурга — 20 тис. У Лондоні в XIV ст. проживало близько 35 тис. чоловік. І лише в Парижі на початку XIII ст. мешкало 100 тис. чоловік.

Як бачимо, Київ був одним з найбільших міст середньовічної Європи.

Кам’яні свідки. Про економічний, політичний і культурний розвиток міста можна судити за його архітектурним обличчям. За останній час Київською експедицією досліджено більше десятка стародавніх кам’яних споруд. Це невеличкий храм на Нестерівському провулку і величезний Кловський собор, славнозвісна Пирогоща і загадкова ротонда, найраніший палац Києва і католицький собор XVII ст., невідома будівля XIV—

XV ст. і підземна церква в Лаврі тощо. І більшість цих споруд відкрито вперше.

Однією з найцікавіших споруд стародавнього Києва є Кловський собор. Про його існування згадується в літопису та літературному збірнику «Києво-Печерський патерик», але довго не знали, де ж він розташовувався. Та в 1963 р. у садибі школи № 77 по вул. Карла Лібкнехта знайдено рештки кам’яної споруди, які П. П. Толочко переконливо визначив як Кловський собор.

Від будівлі практично нічого не залишилося — стіни й майже всі фундаменти були розібрані і використані як будівельний матеріал для різних споруд XVIII—XIX ст. Дослідникам довелося проводити дуже тонку й копітку роботу, спрямовану на виявлення фундаментних ровів. Лише по них можна встановити планування собору. У результаті розкопок виявлено майже всю систему фундаментів великої квадратної споруди (33X33 м).

Вдалося розпізнати дуже своєрідний будівельний прийом давньокиївських майстрів, який вони використовували для запобігання просадці стін будівлі. Спочатку викопали котлован під всю споруду, а потім в його дно вбили велику кількість дерев’яних кілків, щоб ущільнити підошву фундаментів та запобігти спучуванню грунту.

Це досить незвично для давньоруських кам’яних будівель, у яких, як правило, фундаменти робили лише під стіни та стовпи споруд. Для цього викопували рови у вигляді стрічок у грунті, звідки і назва—«стрічкові фундаменти». Мурували фундаменти з великих валунів, які скріплювали цем’янковим розчином. Для зміцнення фундаментів по периметру стін майстри клали великі дерев’яні колоди — лежні і скріплювали їх залізними штирями.

Дослідження Кловського собору відкрили невідому й виключно цікаву сторінку історії київського зодчества кінця XI ст. Собор мав вигляд трьохнефного восьмистовпового храму, оточеного двома рядами галерей. Між зовнішньою галереєю і західним фасадом знаходився відкритий внутрішній дворик.

Ще одну незвичайну споруду було досліджено в 1975— 1976 рр. у «городі Володимира». Розкопуючи у фундаментах