Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Чорна рада, Куліш П. 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

239
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорна рада" автора Куліш П.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 56
Перейти на сторінку:
чинили на свойому віку за­порожці! Хіба ж я дармо заворожив усі двері?

- Море! - каже Чорногор. - Ти б уже хоч мене своїм ха­рак­терством не морочив!


- Що за дурна в тебе голова, брате, - каже Кирило Тур. - А за що б же мене обрали отаманом? Хіба за те, що добре го­рі­­л­ку лигаю? в нас на се діло іще луччі мистеці, а ха­ра­к­терників не багато знайдеш.


Тим часом од'їхали вони далеко, і не стало чути їх роз­мови.


Тепер Турові речі за вечерею не здавались уже Петру жа­ртами: мабуть, справді скрутивсь од жиру запорожець! Спе­р­шу був кинувсь Петро до гостиниці будити козаків, далі зу­пи­нивсь.


- Чого я, - каже, - біжу? Чи видане діло, щоб украсти ді­в­чину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собі бі­жу, як бо­жевільний.


Да й пішов тихою ступою.


«Треба ж отак із юродства да зайти в голову! - думає йду­чи Петро. - Отсе не удавай із себе химородника, не бурли, як ка­бан у кориті!.. Рад би я був, коли б Сомко за сей жарт звелів, жа­ртуючи, погріти йому киями плечі!»


Пройшовши з гони, став так іще думати:


«А що, як справді він характерник? Чував я не раз од ста­рих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах да в бо­лотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі не­во­льників, да й самих туркень, іноді так мудро, що спра­вді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між лю­дьми пого­лоска про їх характерство... Утікає од татар, роз­стеле на воді бурку да й попливе, сидя, на другий бе­рег... Ну, то вже ду­р­ни­ця, що ляхи з переполоху провадять, бу­цім запо­ро­жці ро­сту­ть у Великому Лузі з землі, як гриби, або що в запорож­ця не одна, а дев'ять душ у тілі, що поки його вб'єш, то вбив би дев'ятеро простих козаків. Може, не зо­в­сім правда й про бу­р­ку. А що запорожцеві вкрасти, що за­ду­має, то мов із га­мана тю­тюну дістати. Вони напу­скають ману на чоловіка...»


Да й згадав, як у старого Хмельницького сидів у глибці та­кий, що ману напускав. «Що ви, - каже, - що мене стере­же­те? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'я­жіть ме­не в мі­шок». Зав'язали його да й притягли за тря­мки, аж він і йде з-за дверей: «А що, вражі діти! Встерегли?»


«Що ж, - думає, - як і се такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха».


Да ступивши швидкою ходою ступнів з десяток, зупи­нивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь.


«Що, - каже, - я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хі­ба в неї нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? З якої ласки не спати мені по ночах, щоб який опияка, під­кравшись, не злякав гетьманської молодої? Коли ти йдеш за ге­ть­мана, то нехай поставить тобі на всіх дверях і воро­тях ва­рту; а мені яке діло? Хоть нехай усіх вас перехапають сі роз­бишаки!.. Бачу я тебе заздалегідь, ясновельможний па­не, як ти довідаєшся, що вкрадено в тебе з-під поли мо­лоду! Ба­чу й тебе, горда паніматко: чи так поглядатимеш звисока і тоді на нашого брата, як твій гетьман із сонцем на лобу проспить молоду, не згірш од іншого гультая! Бачу й тебе, ясная кра­ле, як замчить тебе отсей шибайголова між чорно­горці. Там жінкам не дуже догоджають. Скакати­меш ти через шаблю в сього дикого Тура; не раз згадаєш пісню:





Любив мене, мати, запорожець,


Водив мене босу на морозець...»





Мiзкує так собi Петро, аж ось iзнов закопотiли конi. Слу­хає, i сам собi вiри не йме.


«Невже таки справдi сей запорожець знається з нечи­стою силою? - думає він. - Да постій, чи самі вони вертаю­ть­ся?.. Ні, справді везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк ове­ч­ку!»


Коні над'їхали ближче. Дивиться Петро - Кирило Тур де­р­­жить перед собою Лесю на сідлі, як дитину. Аж сумно йо­му ста­ло. Леся була зовсім як очарована. Сидить, голу­бо­нь­ка, схи­ливши голову, а рукою держиться за плече запорож­цю. А той одною рукою піддержує бранку, а другою пра­вить коня. Сердешна тілько стогне, мов уві сні щось стра­шне бачить. Щось неначе й говорить, да за соло­в'ями не мож­на розі­бра­ти: солов'ї перед світом саме роз­щебе­та­лись.


Жаль Петру стало Лесі; уже хотів вийти з-за куща, за­сту­пити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи ні на які ча­ри; да вхопивсь, аж при йому нема шаблі.


Уже вони й обминули його, а він іще стоїть, не знаючи, що чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокину­в­шись. По гаю пішла луна, а голос так і пройняв мого Петра до само­го серця. Бігом кинувсь він до подвір'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на нього охляп. Василь Не­во­л­ь­ник, проки­нув­ши­сь, думав, чи не цигане пораються коло коней, да підняв ґвалт.


- Не кричи, Василю, - каже Петро, - а буди козаків: укра­де­но Череванівну з покоїв!


Василь Невольник підняв ізнов галас на весь двір; а Пе­тро, не слухаючи його, виїхав у хвірточку, схилившись, да й пом­чавсь, як вихор.


Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспішаючи ви­братись за ночі з київської околиці. Бідна Леся, мабуть, до­бре ковтнула знахорчиного зілля од переполоху: хиля­лась, як п'яна, і нічого не знала, що з нею діється; прокину­лась тілько, як пройняв її холодний вітер з поля. Гляне, аж вона серед пущі, на руках у страшного запорожця. Спершу думала небога, що се їй сниться, далі крикнула, да зада­р­мо. Розбишаки тілько зглянулись да всміхнулись між со­бою. По­ча­ла була благати, щоб не погубляли її, щоб пу­стили; так Ки­ри­ло Тур тілько реготався.


- Що за дурний, - каже, - розум у сих дівчат!.. Щоб це я, пі­с­ля такої праці, випустив із рук самохіть свою здобич! Ні, го­лу­бонько, сього в нас не буває. Та й чого тобі убиватись? Хіба я не зумію кохати тебе так, як і хто інший? Не плач, моє се­рденько: привикнеш, дак житимеш за мною не згірш, як і за гетьманом. Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і при­й­ме­ться.


Не дуже вгамовалась Леся од такого розважання; рвалась, кричала, здіймала до неба руки.


- Моє ти коханнє! - каже тоді, одмінивши голос, Кирило Тур. - Не кричи, коли не нажилась на світі. Ти думаєш, як нас на­здоженуть, дак я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому після мене дістанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?


І блиснув їй

1 ... 19 20 21 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорна рада, Куліш П.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорна рада, Куліш П."