Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 58
Перейти на сторінку:
би пер­ший, але за­ра­зом i ос­тан­нiй, що та­ке вчи­нив би. Чи хо­чеш спро­бу­ва­ти? Бий!! Бу­деш ма­ти опiс­ля чим хва­­ли­ти­ся, як ось пер­ше ко­нем.

Гриць нi­би не чує її пос­лiднього сло­ва, пiдк­ру­чує вус i ди­виться бо­ком на неї. I во­на ди­виться на нього, але цiл­ком спо­кiй­но, цiл­ком без зво­ру­шен­ня. Ди­виться i за­ду­му­є­ть­ся. Пе­ре­хо­дить який­сь час, од­нак жод­не з них не про­мо­в­ляє, що бе­ре­же щось в со­бi, зрос­тає на хви­ли­ну мiж ни­ми i за­ту­лює їм ус­та. Те­тя­ну об­гор­тає бо­лю­чий який­сь сму­ток по лиш що пе­ре­жи­тiм, а вiн зво­ру­ше­ний.


Нараз во­на об­зи­вається:


- Iди з бо­гом своєю до­ро­гою, я че­рез те­бе опiз­нюсь. Вiн спи­няється, ди­виться на неї своїми ве­ли­ки­ми щи­ри­ми, як не­бо го­лу­би­ми очи­ма. Ди­виться, i хо­тiв би ще щось ска­за­ти, та боїться її. Та­ка во­на гар­на, а якась та­ка. Вiн мi­ша­є­ть­ся. Нi­ко­ли не стрi­чав та­кої. Вiд­ки на­раз та­ка взя­ла­ся? Гос­по­­ди! На­реш­тi вiд­ва­жується.


- Ти не лю­биш нi­ко­го? - пи­тає нес­мi­ли­во.


- Я не люб­лю нi­ко­го, - ка­же спо­кiй­но, див­ля­чись при тiм, як пер­ше, йо­му прос­то i щи­ро в очi, тро­хи зчу­до­ва­на йо­го пи­тан­ням. Вiд­так до­дає: - А ти лю­биш ко­го?


- I я не люб­лю нi­ко­го, - вiд­по­вi­дає вiн i, не­на­че наб­рав­ши­ся її щи­рос­тi на хви­ли­ну, - вiд­по­вi­дає їй та­ким же са­мим щи­рим прос­тим пог­ля­дом.


- Як со­бi хо­чеш, - ка­же во­на i знов до­дає по­важ­но: - Iди з бо­­гом своєю до­ро­гою, я че­рез те­бе лиш спiз­ню­ся.


Вiн пос­мут­нiв. Ос­тан­нi сло­ва за­бо­лi­ли йо­го гли­бо­ко.


- Чого то­бi спi­ши­ти­ся?


- А чо­го з то­бою вис­то­юва­ти?


Вiн за­тис­нув зу­би, але все сто­яв.


- Отже, як те­бе звуть? - не мо­же здер­жа­ти­ся, щоб не спи­та­ти ще раз.


- Я вже ка­за­ла. Не до­га­дуєшся сам?


- Нiчого не ка­за­ла i нi­чо­го не до­га­ду­юся.


- Туркиня! - i з тим сло­вом обер­тається вiд нього, хи­ли­ть­ся­ i пiд­но­сить по­во­ди йо­го чор­но­го ко­ня, що йо­му ви­па­ли з рук, а кiнь на них нас­ту­пив. Пiд­но­сить i за­ки­дає пев­ним ру­хом на гри­ву.


- Уважай лiп­ше на сво­го ко­ня, - ка­же, а бiльше не до­да­ю­чи нi сло­ва, вiд­вер­ну­ла­ся i, роз­ту­лив­ши гус­те га­луз­зя сме­рек, - зник­ла з-пе­ред йо­го очей…


Вiн сто­яв, мов ог­нем по­пе­че­ний, i ди­вив­ся за нею. Ку­ди за­б­ра­ла­ся? Де пiш­ла? Мов са­му по­чин­щи­ну [17] да­ла i як вi­тер щез­ла…



***



Його кiнь схи­лив го­ло­ву до зем­лi. На зем­лi ле­жав ве­ли­кий цвiт чер­во­но­го ма­ку, i вiн йо­го до­ти­кав­ся. Гриць лю­то, май­же за­вис­но, шарп­нув ко­ня за го­ло­ву i, пiд­няв­ши чер­во­ний цвiт з зем­лi, ог­ля­нув йо­го i, затк­нув­ши за ка­пе­люх, по­їхав на­зад.


Другої не­дi­лi зап­лi­тає Те­тя­на за­дум­ли­во чор­не шов­ко­ве во­лос­ся i, як тиж­день на­зад; зак­вiт­чується знов чер­во­ни­ми ма­ка­ми i йде до Мав­ри.


Iде за­ду­ма­на, смут­на i має Гри­ця пе­ред ду­шею. Вза­га­лi Те­тя­на про нi­що iн­ше не ду­має, як про нього. Не пе­ре­ду­мує, що го­во­ри­ли з со­бою, що вiн ка­зав, лиш заєдно має йо­­го пе­ред со­бою.


Iдучи, роз­зи­рається бо­яз­ко по лi­сi, хо­ча знає, що сею сте­ж­кою вдру­ге йо­го не по­диб­ле. Оця стеж­ка на­ле­жа­ла до її ма­те­рi, i лю­ди нею лиш ду­же рiд­ко хо­ди­ли, а й то лиш ду­же доб­рi знай­омi, яким се доз­во­ли­ли. От­же, Те­тя­на май­же пев­на, що йо­го не здиб­ле.


Нинi во­на йде до Мав­ри. Дни­на та­ка ти­ха, спо­кiй­на! Сме­ре­ки дрi­му­чi ви­па­рю­ються лi­ни­во в лiт­нiм сон­цi, нi­би аж роз­лi­ни­вi­ли в нiм.


Може, ни­нi Мав­ра бу­де вдо­ма. I не­хай би так i бу­ло. Їй хо­четься го­во­ри­ти з Мав­рою, хо­ча го­во­ри­ти про се, що її в лi­сi стрi­ну­ло, нi за що в свi­тi не бу­де. А ско­ро до Мав­ри вже та­кож не пi­де. Ма­ти, як зда­ва­ло­ся, чо­мусь не­ра­до по­чи­на­ла ди­ви­ти­ся, що во­на що­не­дi­лi ви­би­ра­ла­ся до неї. Нi­би спи­ра­ти впрост її не спи­рає, але Те­тя­на ро­зу­мiє свою ма­тiр без слiв доб­ре. Вреш­тi спи­няється Те­тя­на ко­ло ко­ли­би i об­зи­рається. Ха­ти­на за­чи­не­на.


Тетяна на­ду­мується хви­ли­ну, вiд­так кли­че дзвiн­ким го­ло­сом:


- Ти вдо­ма?


- Гай-гай!.. - вiд­по­вi­дає звiд­кись про­тяж­но го­лос Мав­ри, i Те­тя­на йде за ним.


Може, чо­ти­ри кро­ки за ха­ти­ною, са­ме над бе­ре­гом про­пас­тi-яру, ле­жить ста­ра ци­ган­ка на зем­лi про­ти сон­ця, па­кає свою люльку i ви­ле­жується, опер­ши­ся на лiк­тi…


- Ти що, Мав­ро, - кли­че Те­тя­на, - за­хо­ва­ла­ся тут, виг­рi­ва­є­шся в сон­цi, мов ящiр­ка, а ха­ту за­чи­ни­ла, мов пе­ред роз­бiй­ни­ка­ми? - так пи­тає мо­ло­да Те­тя­на, а по прав­дi їй чо­мусь нi­яко­во ста­ва­ти ни­нi пе­ред очi ста­рої ци­ган­ки, що своїми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма i ду­шу у чо­ло­вi­ка ви­со­та­ла б.


Мавра, не змi­нив­ши по­зу анi на крих­ту, нi­би не зва­жає на сло­ва мо­ло­дої дiв­чи­ни, ди­виться на неї блис­ку­чи­ми, не­на­че ди­явольськи­ми очи­ма i пи­тає за­мiсть всього:


- Ти для ко­го за­ти­каєшся що­не­дi­лi в чер­во­нi цвi­ти, душ­ко, нев­же ж для ста­рої Мав­ри? Га?.. А он яка крас­на, пиш­на, мов та бо­яри­ня. Га-й! га-й!


Тетяна па­ле­нiє пiд тим пог­ля­дом, од­на­че вiд­по­вi­дає з чис­тою ду­шею:


- Для се­бе, Мав­ро. Для ко­го ж би? Ни­нi не­дi­ля. Але вста­нь-но. Сядьмо там, де сме­ре­ка ки­дає тiнь, а то го­дi ме­нi ще да­лi в сон­цi пра­жи­ти­ся, дос­та уп­рi­ла, iду­чи вго­ру, а те­пер ще й си­дi­ти про­ти сон­ця не хо­чу. I чо­го ти аж по­над сам край про­пас­тi по­лiз­ла? Не боїшся, що ко­лись, як зас­неш, ско­­тиш­ся в гли­бiнь?


Циганка виш­кi­ри­ла бi­лi зу­би.


- Не бо­юся. За­сип­ля­ти не за­сип­ляю, а ско­ти­ти­ся та­кож не ско­чу­ся. Хi­ба що хи­жун з-пiд синього не­ба ки­неться на Ма­в­ру i знi­ме її в ви­со­ту. Але й то­го не ля­ка­юся, бо хи­жун, пе­ре­ко­нав­ши­ся, що Мав­ра ста­ра, ви­пус­тить її аж над­то ско­ро з па­зу­рiв, то­му не­ма їй чо­го бо­яти­ся, хоч би вже й са­мої оцеї про­пас­тi. А ко­ли хо­чеш зна­ти, чо­му я ось аж сю­ди хо­ва­юсь, за­чи­нив­ши хоч би i з по­луд­ня за со­бою ха­ту, мов пе­ред роз­бiй­ни­ка­ми, то се i справ­дi я пе­ред роз­бiй­ни­ка­ми ро­б­лю: ни­нi ра­но-ра­не­сенько, я ли­ше ще нiч­ку до­сип­ля­ла, ко­­ли на­раз прок­ля­ту­щi пас­ту­хи, змо­вив­шись, мов са­ма чо­р­ти­ня, ки­ну­ли­ся на мою ха­ту i за­ве­ре­ща­ли: "Мав­ро, та­та­ри йдуть! Да­вай гро­шi, Мав­ро, та­та­ри йдуть!" - i, заг­ри­мав­ши що­си­ли в две­рi i вiк­на, роз­ре­го­та­ли­ся на весь лiс i знов по­ще­за­ли. Тьфу! - зак­ля­ла… - Чор­ти, без­го­лов­ни­ки, са­мий сон прiр­ва­ли…


Тетяна розс­мi­яла­ся, уявив­ши со­бi з ма­лих пас­ту­хiв "та­та­рiв" i уга­ня­ючу за ни­ми роз­пат­ла­ну Мав­ру.


Вiдтак сi­да­ють обид­вi мовч­ки в тi­нис­те мiс­це ко­ло сме­ре­ки. Ко­ли Мав­ра роз­пи­тується мно­гос­лов­но про здо­ров'я Iва­ни­хи Ду­би­хи, про її гос­по­дарськi спра­ви, вiд­по­вi­дає Те­тя­на якось роз­сi­яно, зас­лу­ху­ючи­ся при тiм май­же нес­вi­до­мо в шум по­то­ка в яру, ба­чить, мов з ве­жi, з сво­го мiс­ця, як вiн поб­лис­кується в гли­би­нi до сон­ця, як по­ло­ще

1 ... 19 20 21 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"