Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Не просто собі прийшов, а сватати доньку його Лисавету.

До цього бачився він з нею разів з чотири, не більше. Під час останньої зустрічі між ними відбулась така розмова:

— Виходь за мене заміж, Лисавето, а?

— Дурниці!

— Жалітиму, кохатиму... Працювати в нас є кому, будеш коло вікна сидіти, книжки читатимеш.

— Дурний ти!

Митько образився і замовкнув. Пішов того вечора додому рано, а вранці заявив здивованому Миронові Григоровичу.

— Тату, одружи.

— Перехристись!

— Справді, не жартома говорю.

— Приспічило?

— Киньте бо...

— Котра ж зачепила, чи не Мартонька часом?

— Засилай старостів до Сергія Платоновича.

Мирон Григорович акуратно розложив на лаві чоботарський струмент (лагодив він шлеї), хахикнув.

—'Ти, синку, нині веселий, бачу.

Митько уперся на своїм, як той бугай в стінку, батько скипів:

— Дурень! У Сергія Платоновича капіталу понад сто тисяч: купець, а ти?.. Іди звідси, не придурюйся, а то от шлеєю оперіщу жениха цього!

— У нас дванадцять пар волів, статок он який, знов же він мужик, а ми козаки.

— Геть! — коротко наказав Мирон Григорович, що не любив довго розводитись.

Митько зустрів співчуття тільки в діда Гришаки. Той приплентався до сина, цокаючи костуром по підлозі.

— Мироне!

— Ну?

— Чом противишся? Коли хлопцеві припало якраз...

— Тату, ви — чисто дитина, істинний бог! Вже Дмитро дурний, а ви надиво..;

— Цить! — пристукнув дід Гришака. — Хіба ми їм нерівня? Він за честь повинен узяти, що за його доньку син козака сватається. Віддасть з руками і з тельбухами. Ми люди по всій окрузі знані. Не злидні які, а господарі! Тож бо й є! їдь, Мирошко, годі там! У посаг млин хай дає! Проси!

Мирон Григорович запихкав і пішов надвір, а Митько вирішив дочекатися вечора й піти самому — знав, що батькова впертість, як в'яз на корінні: гнутись — гнеться, а зламати і не намагайся.

Дійшов до парадного, посвистуючи, а тут сторопів. Потоптався і пішов через двір. На ганкові запитав у покоївки, що гриміла накрахмаленим фартухом.

— Сам удома?

--— Чай п'ють. Почекай. {

Сів, почекав, викурив цигарку, і послинивши пальці, погасив, а недокурка густо розмазав по підлозі. Сергій Платонович вийшов, обмітаючи з жилетки крихти сухаря, побачив і сплюснув брови.

— Проходьте.

Митько перший увійшов до прохолодного, що пах книжками та тютюном, кабінету, відчув, що тієї сміливосте, якою зарядився з дому, вистарчило якраз до порога кабінету.

Сергій Платонович підійшов до столу, крутнувся на верескливих закаблуках.

—— Ну? — пальці його за спиною дряпали спідню дошку писемного столу.

—. Прийшов довідатись... — Митько пірнув у холодну слизоту очей, що свердлили його, і мов з холоду знизав плечима,—'може віддасте Лисавету?

Розпач, злоба, боягузство видушили на зніяковілому Мить-ковому обличчі піт, скупий мов росяна вогкість у засуху.

В Сергія Платоновича тіпалася ліва брова і щирилась, вивертаючи бордовий низ, верхня губа. Витягуючи шию, він весь хилився вперед.

— Що?.. Щ-о-о-о?.. Мер-зот-ни-ку!.. Геть!.. До отамана тебе! Ух, ти, сучий син! Пас-ку-до!..

Митько, посмілішавши від чужого крику, стежив за приливом сизої крови, що напирала на щоки Сергія Платоновича.

— Не вважайте за образу... Думав вину свою покрити.

Сергій Платонович закотив набухлі від крови й сліз очі й кинув під ноги Митькові чавунну масивну попільницю. Вона рікошетом ударила Митька в коліно лівої ноги, але він стійко стерпів біль і, рвонувши двері, викрикував, щирячись, нахабніючи з образи та болю:

— Воля ваша, Сергіє Платоновичу, як хочете, а я від щирого серця... Кому вона отака здалася? От і думалося неславу прикрити... Атож надкусаний кусень, кому він потрібний? Собака і той не їсть.

Сергій Платонович, прикладаючи до губ зіжмакану хусточку, йшов за Митьком крок-у-крок. Він загородив дорогу через парадний хід, і Митько вибіг на двір. Отутечки Сергій Платонович тільки оком моргнув Омелянові-кучерові, що стовбичив серед двору. Поки Митько шпортався коло тугого засува на фіртці вихопилися з-за рогу комори чотири випущені собаки й, побачивши Митька, майнули по чисто заметеному дворі.

З Нижнього з ярмарку привіз Сергій Платонович 1910 року пару чорних кучерявих цуценяток, суку й песика. За рік вимахали в бичка річняка, спочатку рвали на бабах, що ходили повз Мохівський двір, спідниці, потім навчилися валяти бабів на землю і кусати їм литки, і тільки тоді, як загризли до смерти панотця Панкратія теличку та пару Атьопинських підсвинків, Сергій Платонович наказав узяти їх на ланцюг. Спускали собак ночами та раз на рік, на весні на парування.

Митько не встиг повернутися, як передній, на окличку

Баян, кинув йому лапи на плечі і зімкнув пащу, ув'язивиш зуби у ватяному сурдуті. Рвали, тягнули, клуботалися чорною грудою. Митько відбивався руками, пильнуючи не впасти. Мельки бачив, як Омелян, розсіваючи з люльки іскри,, потяг наниз і грюкнув фарбованими дверима.

На ріжку ґанку, притулившись спиною до ринви, стояв Сергій Платонович, сукав біленькі кулачки, порослі глянце-витим шерстким волоссям. Хитаючись, вирвав Митько засув і на закривавлених ногах витягнув за собою рикливий, гарячо-смердючий псятиною собачий клубок. Баянові він понівечив горло, задушив, а від решти ледве .відбили його козаки, що повз проходили.

III.

(

Наталка Мелеховим до вподоби припала. Мирон Григорович дітей школив, не зважаючи на' свої достатки й на те, що крім них були наймити, примушував працювати, привчав до діла. Працьовита Наталка припала старим до душі. Іллівна, що потай не дуже то полюбила старшу невістку — чепуруху Дарку, прихилилася до Наталки з перших днів.

— Поспи, поспи, моя дитинко. Чого скочила? — ласкаво бубоніла вона-, переставляючи по кухні дебелі ноги. — Іди, поспи, без тебе впораємось.

Наталка, що вставала на світанку, щоб допомогти поратися, ішла в світлицю досипати.

Суворий дома Пантелей Прокопович і той мовляв жінці:

— Чуєш, бабо, Наталку не буди. Вона й так удень рук не згортає. Збираються з Грицьком орати. Дарку, Дарку шмагай. Ледача баба, порчена... Рум'яниться та брови чорнить, матері її ковінька!

— Хай хоч перший рік покохається, — зідхала Іллівна, згадуючи своє спрацьоване життя.

Григорій трохи звик до нового свого становища, призвичаївся і тижнів через три з жахом і злістю усвідомив, що не вкінець відкинувся від Оксани, залишилося щось, як від викришеного гнилого зуба корінці. Міцно приросло те, на що він женихаючись нерозважно рукою помахував, — мовляв, загоїться, забудеться... А воно от і не забулося й' кровоточить на згадку. Ще перед одружінням на току якось, молотивши, запитав Петро.

— Грицьку, а як же з Оксаною?

— А що?

— Мабуть, жаль кидати?

— Я кину — хтось підніме, — сміявся тоді Грицько.

— Ну, гляди, — жував Петро пожований вус, — а то оженишся та не добрий час...

— Тіло запливливе, а діло забутливе, — віджартувався Грицько.

А воно Іне так склалося, і ночами, з обов'язку милуючи жінку, гарячивши її молодою своєю любовною загарливістю, зустрічав Грицько з її боку холодок, збентежену покірливість. Була Наталка неохоча до втіх чоловікових, породивши наділила її мати байдужою, повільною кров'ю, і Григорій, згадуючи шалену в коханні Оксану, зідхав:

— Тебе, Наталко, батько мабуть, на кризі зачинав... Дуже ледяниста ти.

А Оксана при зустрічі п'янко всміхалася, темніючи зіницями, пускала в'язку ткань слів:

— Здоров, Грицуню! Як живеш-любишся з молодою жіночкою?

— Живемо...—— збувався Григорій непевною відповіддю і намагався швидше втекти від ласкавого Оксаниного погляду.

Степан, видимо, помирився з жінкою. Рідше почав бувати коло шинку і на току якось увечорі, віючи збіжжя, вперше за час розбрату, запропонував:

— Заспіваймо, Оксанко, пісні?

Присіли, притулившись до купи обмолоченої порошної пшениці. Степан завів служивської. Оксана грудним повним голосом дипікантувала. Гарно співали, як першими роками подружнього життя. Тоді, бувало, їдуть з поля, прикриті малиновою полою вечірньої зорі і Степан, похитуючись на возі, тягне старовинної пісні, протяжно-тужну, мов здичавілий у безлюдді, зарослий подорожником степовий шлях. Оксана, поклавши голову на опуклі півкола чоловікових грудей, підголошує.

Хуторські діди здалека прислухаються до пісні.

— Голосиста жінка Степанові видалася.

— Ач, ведуть... красно!

— В Степана ж і гортань, чисто дзвін!

І діди, вдивляючися з призьб у порохнявий багрянець заходу, перемовлялися через вулиці:

— Низової співають.

— Цюю, полчок1) у Грузії склав.

' — Тим то її покійний Кирилко любив!

Григорій вечорами чув, як Астахови заводили пісень. На молотінні (тік їх сусідив із Степановим током) бачив Оксану як і перше впевнену, наче щасливу. Так, принаймні, здавалось йому. ,

Степан з Мелеховими не вітався. Походжав по току з вилами, рухав, працюючи, широкими вислими плечима, зрідка 2 кидав дружині жартівливе слівце і Оксана сміялася, граючи з-під хустки чорними очима. Зелена спідниця її мигтіла, немов той дощ, перед заплющеними очима Григорія. В'язи його крутила невідома сила, повертаючи голову в бік Степанового току. Він не помічав, як Наталка, допомагаючи Пантелеєві Прокоповичу насаджувати упосад, перехоплювала кожний його мимовільний погляд своїм тужним, ревнивим поглядом; не бачив того, як Петро, ганяючи по кругу коні, поглядуючи на нього, кирпатив обличчя непомітною, про себе, усмішкою..

Під глухий перегуд-стогін розп'ятої під кам'яними катками землі думав Грицько неясні думки, намагався і не міг піймати склизщд шматочки думок, що не давалися до свідо-мости.

З ближніх і далеких токів повзли й танули на займищі звуки, молотіння, крики погоничів, посвист батогів, татакання віялкових барабанів. Хутір, ситий від врожаю, млів під вересневим прохолодним сугрівом, випроставшись понад Доном, мов бісерна гадюка поперек шляху. В кожному дворі, обнесеному тинами, під кожним дахом кожнісінького куреня виром вирувало своє окремішнє ловнокровне гірко-солодке життя: дід Гришака, застудившись, слабував зубами; Сергій Платонович, перетираючи в долонях роздвоєну бороду, на самоті з собою пілакав і скрипів зубами, розчавлений ганьбою; Степан викохував в душі ненависть до Грицька і по ночах уві сні шкрябав залізними пальцями клаптяну ковдру; Наталка; тікаючи до повітки, падала на кізяки, трусилася щулячися, оплакуючи запльоване своє щастя; Дристоню, що пропив на ярмарку телицю, мучила совість; зідхав Грицько, томлячись невеселим передчуттям і болем; Оксана, милуючи чоловіка, слізьми заливала незгаслу до нього ненависть.

Звільнений з млина Давидка-вальцівник цілими ночами просиджував у Валета в саманній завозницькій і той, виблискуючи злими очима, казав:

— Ні-і-і-і, жар-ту-єш! їм швидко жили переріжуть! На них одної революції мало.