Читати книгу - "Куджо"

Вам тут робити нічого.

Ніщо не зачепить Теда, ніщо не зробить погано Теду, всю цю ніч. Вам нічого тут робити.

Вік довго дивився на аркуш, думаючи про те, що треба хоча б двічі нагадати Донні читати ці слова Теду кожного вечора. нехай усвідомить, наскільки вони для нього важливі.

На шляху до дверей Вік помітив, що двері шафи трохи прочинені. Він щільно зачинив їх і вийшов із синової кімнати.

Значно пізніше, посеред ночі, двері знову відчинилися. Час від часу спалахувала блискавка, татуюючи всередині божевільні тіні. Але Тед не прокидався.

Наступного ранку о чверть на восьму фургон Стіва Кемпа виїжджав на дорогу № 11. Він долав милю за милею, прямуючи до дороги № 302, щоб потім звернути ліворуч, на південний схід, і, перетнувши штат, потрапити до Портленда. Він збирався на деякий час осісти в тамтешній YMCA[35].

На щитку керування акуратним стосиком лежали заадресовані листи, цього разу не виведені друкованими літерами, а набрані на машинці. Зараз машинка, як і решта пожитків, лежала в кузові. Знадобилося тільки півтори години, щоб зібрати свої касл-рокські здобутки, разом із Берні Карбо, котрий зараз дрімав у своїй коробці біля задніх дверей. Вони з Берні були легкі на підйом.

Текст на конвертах був надрукований фахово. Якими б не були інші досягнення, шістнадцять років творчої діяльності зробили з нього першокласного друкаря. Він зупинився біля тієї ж поштової скриньки, з якої напередодні відправив анонімне послання Вікові Трентону, і опустив туди листи. Якби він збирався залишити штат, утеча без сплати оренди за будинок і майстерню його б анітрохи не збентежила. Та оскільки Стів вирушив не далі, ніж до Портленда, найрозумнішим рішенням було зробити все законно. Цього разу можна було й розщедритись: у маленькій дірці від болта за бардачком було заховано понад шістсот доларів.

Крім чека на сплату оренди, він повернув завдатки кільком клієнтам, від яких отримав значні замовлення, супроводжуючи кожен чек короткою, чемною запискою. У ній він перепрошував за незручність, але його мати раптово важко занедужала (байка про матусю безвідмовно діяла на кожного чистокровного американця). Вони можуть забрати свої меблі в майстерні: ключ на поличці над дверима праворуч, і чи не були б вони такі ласкаві повернути ключ на місце. Дуже дякую, і бла-бла-бла, і подібне лайно. Деякі незручності, звісно, виникнуть, але великої мороки не буде.

Укинувши листи в скриньку, він відчув вдоволення: зад прикрито як слід. Стів їхав у напрямку Портленда, наспівуючи разом із «Grateful Dead», котрі пропонували свій «Sugaree». Стів розігнав фургон до п’ятдесяти п’яти миль, сподіваючись, що рух на дорозі буде не дуже інтенсивним і він дістанеться Портленда вчасно, аби встигнути прорватися на корт у Тенісному клубі Мейну. День, здавалось, обіцяв бути чудовим. Якщо Містер Бізнесмен досі не отримав його маленьку бомбу, сьогодні він її точно отримає. «Спритно», – подумав Стів і розреготався.

О пів на восьму, коли Стів Кемп думав про теніс, а Вік Трентон – про те, щоб не забути зателефонувати Джо Кемберу з приводу вередливої автівки дружини, Чаріті Кембер готувала сніданок для сина. Півгодини тому Джо поїхав до Льюїстона, щоб спробувати на звалищі старих автомобілів або в крамниці вживаних запасних деталей знайти вітрове скло для «камаро-72». Це ідеально збігалося з планом, який так довго й ретельно розробляла Чаріті.

Вона поставила перед Бреттом тарілку яєчні з беконом і сама сіла поряд. Син, трохи здивований, відірвався від книжки, яку щойно читав. Після приготування сніданку мати бралася за свої щоденні хатні клопоти. А якщо, доки вона не заллє в себе другу ранкову чашку кави, забагато базікатимеш, ризикуєш налетіти на гострий язик.

– Бретте, можна з тобою хвильку поговорити?

Легкий подив перейшов у приголомшення. Глянувши на матір, він побачив у неї на обличчі щось зовсім невластиве її замкнутій натурі. Чаріті нервувала. Бретт відклав книжку і промовив:

– Звичайно.

– Ти б хотів… – Вона відкашлялась і почала знову: – Ти б хотів поїхати в Коннектикут, до Стретфорда, навідати тітку Голлі, дядька Джима і своїх кузенів?

Бретт усміхнувся. За своє життя він виїжджав із Мейну лише двічі, востаннє вони з батьком їздили до Портсмута, штат Нью-Гемпшир. Там на аукціоні старих машин Джо придбав «форд» 1958 року з напівдвигуном[36].

– Звісно. А коли?

– Я планувала в понеділок після 4-го, – відповіла Чаріті. – Ми б поїхали на тиждень. Тебе це влаштовує?

– Ще б пак! Офігіти, я думав, наступного тижня тато має купу роботи. В нього.

– Я ще не говорила з татом.

Широка усмішка сповзла з Бреттового обличчя. Він узяв шматок бекону і заходився жувати.

– Ну, я знаю, що він обіцяв Річі Сімсу розібрати двигун його комбайна. А містер міллер зі школи казав, що завезе свій «форд», у ньому полетіла трансмісія. А ще…

– Я думала, – перервала його Чаріті, – ми поїдемо тільки вдвох. Автобусом із Портленда.

Вигляд у Бретта був невпевнений. Крізь скляні двері ґанку було видно, як Куджо важко підіймається східцями; опинившись у затінку, він із хрипінням повалився додолу й задивився на ЖІНКУ і ХЛОПЦЯ своїми змученими почервонілими очима. Йому було зле, справді дуже зле.

– Офігіти. Мамо, я не знаю.

– Не кажи «офігіти». Це погане слово.

– Вибач.

– То ти б хотів поїхати, якщо тато погодиться?

– Ну звичайно ж! Думаєш, ми справді зможемо поїхати?

– Можливо.

Вона задумливо дивилась у вікно над мийкою.

– Мам, а далеко до Стретфорда?

– Думаю, десь триста п’ятдесят миль.

– Офі… Тобто: ого, як далеко!

– Бретте.

Бретт пильно глянув на матір. У її голосі й на обличчі була якась дивна зосереджена рішучість і знервованість водночас.

– Так, мамо?

– Знаєш щось таке, що потрібне татові в майстерні? Щось, що він дуже хотів би мати?

Обличчя Бретта трохи проясніло.

– Ну, йому згодилися б нові розвідні ключі та набір шарнірів. А ще не завадить нова маска для зварювання. На старій пішла тріщина.

– Ні, я маю на увазі щось серйозніше, дороге.

Бретт подумав трохи і широко всміхнувся.

– Думаю, найбільше він мріє про новий механічний підйомник «Йорґен». З ним витягти той старий двигун Річі Сімса буде легко, як два пальці… Ну, просто дуже легко. – Хлопець почервонів, тоді квапливо додав: – Але ти не зможеш купити йому нічого такого. Це коштує купу бабла.

Купу бабла. Слівце Джо на позначення поняття «дорого». Як вона це ненавиділа.

– Скільки?

– Ну, в каталозі тисяча сімсот доларів, але тато каже, що містер Беласко з «Портленд мешин»