Читати книгу - "Двічі в одну річку, Інна Земець"

- Буду тобі окрему лінію тягти, щоб могла і митися і чай пити одночасно, - дивиться на мене з усмішкою, - Знайомих слів на бумажці не побачила?

- Я гуманітарій, де б мені того навчитися?

- То давай краще сам, потім тобі чек принесу, - відбирає список і прощається.

Іра цьомкає мене в щоку, шепоче: «Я ж казала він рукастий!» і біжить навздогін. Нарешті цивілізація! Сказала і мов зурочила - на ранок забив під окнами гейзер. Як назло, якраз стовпчик термометра здорово ничже нуля поповз, тож всі мешканці мов сумні японькі мавпочки, яких до сейсмічного озера не пустили, кутались в одежини і крізь вікно на хід роботи комунальників споглядали. За день кип’яток під землю загнали, опалення повернули. Та життя в хрущовці то не цяця, довго не натішились – крякнули трубі в підвалі. Мушу зізнатись, я вже котрий день про нашу квартиру в новобудові згадую. Цю люблю ніжно, бабусина, мамина, мій дім, зрештою, та несамовито хочеться не очікуючи пригод з роботи додому повертатись. В тих роздумах минає ще кілька днів. Підвал будинку вже не нагадує басейн, всі блага міського життя нам повернули. Женя вже проводку полагодив, ми з Ірою обої поклеїли, хоча «ми» не зовсім чесно, бо я й на асистента в тій справі слабко тягнула. Віддячила їм вечерею в ресторані, бо як запропонувала б гроші, мене б Іра прибила. Знову закрутилася у справах, аж поки подруга не засмутила. Вона пізня дитина, її батьки літні люди, як вийшли на пенсію - одразу втратили роботу і переїхали за місто в батьківську хату. Але вік таки дається взнаки – батько занедужав, да сильно, ходити важко, руки слабшають, суглоби допікають.

- Ти ж розумієш, за містом без чоловічих рук мама сама не впорається, а я не накатаюсь до них, - сумно під чай каже Іра, - Треба їх сюди забирати.

- Іра, у вас же однокімнатна, як ви вчотирьох розміститесь?

- Будемо собі поруч шукати.

- А що, вже назбирали? – питаю я.

- Аби ж то. Винаймати будемо. До його батьків не поїдемо – дві сестри з ними живуть. Та й у кредит не полізу – на гідну запрлатню вчителям розраховувати не варто.

Підбадьорую подругу як можу, а на ранок перед роботою беру ключі від нашої квартири в новобудові. Давно тут не була, стою під будинком і гадаю чи гарна то ідея. Поки не передумала рішуче йду до під’їзду, вітаюся дорогою з охоронцем парковки. Сьогодні тут той самий хлопець що валізи мені в багажник грузив.

- З повернням! Давно вас тут не бачив. Мандри скінчились? – усміхається він.

- Та оце якраз думаю вертатись чи ні.

- Вертайтесь, давно квартира порожніє. Днями чоловік ваш заглядав, тепер ви – мабуть тягне?

- А часто його сюди тягне, не знаєте?

- Та всього два рази бачив. Зазирне на кілька хвилин і далі їде.

Підіймаюсь ліфтом, відмикаю замки – привіт, моя люба, я скучила. Темна, прохолодна, самотня. Блукаю кімнатами, зазираю в холодильник – порожньо. Тож Андрій просто час від часу перевіряє, не живе. Ну то повернуся я. Дурно якось, порожньою її тримати. Як не схотів продавати, то й добре. За кілька днів, коли Ірини батьки вже перебираються назад до міської оселі, запрошую її з Женею до себе на вечерю.

- Друзі мої, маю одну розмову, - починаю я, - Ви для мене вже багато зробили, та є ще одне прохання. Я повертаюсь до нашої з Андрієм квартири. Цю продавати не хочу, орендарів шукати також не буду, а доглядати комусь треба. Тому зробіть мені ласку – візьміть на себе цю місію.

Сидять, мовчать, Іра першою порушує тишу:

- Ти до чоловіка повертаєшся?

- Ні, до квартири – його там немає. Просто мої нерви не витримують випробування катастрофами.

- Всі що могли вже пережили, не вигадуй, - усміхається Женя.

- Може й так, та я ту квартиру люблю, скучила за нею. А вона все одно стоїть порожня.

- Ната, та ти шо? А як же мені без найкращої сусідки? – питає Іра, - Та й взагалі, це ти наче через нас туди переїздиш.

- Ні, Іра, тільки через себе. Просто так співпало, що мої думки про переїзд співпали з вашими потребами.

- То давай оренду платитимемо! Ми ж все одно шукали хату поруч щоб зняти.

- Не ображай мене, Іра, - відрубаю я, - Як не хочеш – не живіть тут, сама знаю що квартира не пентхаус, але про гроші навіть не починай.

- Не по-людьські це якось, - додає Женя.

- А чого ні, Женя? Я ж тут нещодавно оселилася, а до того скільки років нікого не було? З маминого весілля, як до Андріса переїхали тільки й було клопоту, що заглядати сюди час від часу. Тож це не благодійність яка, а моє особисте прохання до вас – нагляньте за квартирою.

Хай як не сперечалися, а переконала. Зрештою, вони обидвоє розуміли, що як візьмуть іншу в оренду, то до пенсії збирати на власну будуть. Та й жити в одному під’їзді з батьками було найкращим варіантом. Поки я свої речі пакувала, Іра потроху свої заносила.

- Слухай, а на чому спати будете? Мій діван вже добряче відслужив, давай його викинемо і ліжко нормальне поставимо?

- Та й так добре, не вигадуй, -  відмахується Іра.

- Слухай, можна я вам подарунок зроблю?