Читати книгу - "Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта"

Глава 6.4

(Я вже підійшла до дверей, як слово знову взяв Мстислав і події почали розгортатися зовсім дивно.)

По-перше, мені не дали вийти. Два громили - люди, між іншим, - перегородили дорогу і мовчки кивнули у бік Мстислава. Мовляв, слухай, давай. Я вирішила поки не панікувати, що виявилася замкнена з більш ніж сотнею перевертнів. Адже справді, з мого боку, було не дуже шанобливо покидати вечір під час виступу господаря заходу. Можливо, після його промови я зможу безперешкодно покинути бал. Так що я розвернулася і скромно стала попід стінкою.

По-друге, звірячі сутності перевертнів почали всі разом набирати силу. По залі розлилася фізично відчутна  потужна енергетика. Вовки за спинами гостей вже не видавались примарними тінями, а стали майже реальними. Воістину моторошне, але чудове видовище.

 Мій погляд зачепився за циферблат годинника на протилежній стіні і я тихо охнула. Наближалася північ. А коли я вперше побачила  бійку перевертнів, точно пам'ятаю, годинник теж пробив дванадцять. Збіг? Не думаю.

По-третє, дивною була промова господаря балу. Як я вже зрозуміла, цей Мстислав був ватажком чи альфою -  не знаю, як у них тут усе влаштовано. Він говорив повільно і тягуче,  монотонно перераховував звершення за рік... Щось на кшталт новорічного виступу президента. Усі перевертні дивилися на свого лідера, наче зачаровані. Я знайшла поглядом лисицю. Так, та теж піддалася цьому своєрідному гіпнозу. Тільки люди-охоронці біля дверей та мій знайомий сіроокий брюнет мали вільну волю. Останній, до речі, тепер щосили пропалював мене лютим поглядом. Ймовірно, це через те, що я не послухалася його наказу. А от не поводився б як індик пихатий, попросив би по-людськи, я б, гляди, і послухалася.

Стрілка годинника тим часом добігла до позначки "12". Ой-ой, зараз щось буде.

Мстислав тим часом продовжував говорити щось про велич роду, про те, "що вони ніколи не ставали на коліна і не..."

Гуп!  

Раптом усі гості  мов підкошені разом рухнули навколішки.

Якого дідька!? Хіба що...  Невже це фраза "на коліна" на всіх так подіяла? Мстислав сказав її з ледве чутним натиском, можливо, це було якесь кодове слово?

Я приголомшено роззирнулись навколо. Залишилися стояти лише семеро присутніх. Власне кажучи, я – це раз. Два охоронці біля входу – це вже три. Він, тобто мій знайомий "no name" – чотири. П'ять і шість – незнайомі мені чоловіки. Хоча ні – з одним із них я точно танцювала вальс. Сьомим був, звісно, ​​сам ватажок.

Далі цікавіше: у відчинені з ноги двері влетіли люди в чорному - справжнісінький спецназ з фільмів -  і попрямували до "п'ятого" та "шостого". Пара блискавичних рухів -  і ось останні вже розпластані на підлозі з кайданками на руках.

І раптом хтось із "спецназу" помітив мене, що тихесенько собі стояла біля дверей, мріючи злитись зі стінкою. Їх реакція була миттєва - до мене кинулися двоє "людей в чорному". Це що ж, мене заламають, як тих двох!? А потім ще, чого доброго, запруть у те село-ізолятор, про яке розповідала Галя, якщо не гірше... І поминай бідну Настю...

Ну ні! Я швидко розвернулась і кинулася до рятівного виходу. Хлопці в масках - люди, так що у мене був крихітний шанс втекти через парк до жвавої траси. Перевертні зараз усі в залі, так що хоч спробувати варто.

На ходу я скинула туфлі, благо, ті були без застібок і бігла далі босоніж. Так легше. І безпечніше.

Довжелезні коридори маєтку були безлюдними. Я безперешкодно покинула будинок і повернула у бік лісу. Звичайно, через під'їзну алею дістатися до траси було б швидше, але бігти прямою і освітленою дорогою в моїй ситуації - все одно, що самій здатися.

Я летіла, не обертаючись. Бігала я добре і на витривалість не жалілася – один з плюсів мого шлюбу з військовим: той завжди заохочував моє бажання бути у добрій фізичній формі.

Незабаром рідкі дерева парку змінилися темними чагарниками лісу. Колючі гілки били по обличчю, кололи мої босі ноги та розривали сукню. Тупіт ніг за моєю спиною тепер супроводжувався добірною лайкою.

Та, попри всю мою швидкість, накази зупинитися чулися дедалі ясніше. А дихалось мені все важче. Ні, невже не встигну!? А якщо спробувати сховатися? Не уповільнюючись, я пірнула в особливо густий кущ і притиснулася до землі, благаючи всіх богів, щоб вони зробили мене невидимою. І вони мені допомогли: коли переслідувачі досягли моєї схованки, місяць зник за хмарами, роблячи ніч ще чорнішою.

Чоловіки в масках пронеслися повз.

Я ще полежала з хвилину, не вірячи своєму везінню, і побігла далі. Мій план - вийти до траси - не змінився. Сподіваюся, я не помилилася у напрямку.

Раптом ніч пронизав різкий звук – постріл! 

У мене  стріляють!?

Мій мозок ще обробляв інформацію, а тіло вже розпласталося за стволом найближчого дерева. Зверху просвистіло. Я мінімізувалася дуже вчасно. Пролунав ще постріл – з іншого боку. Та що ж це? Мене оточують!

Я хаотично мчала лісом, через кожні три секунди припадаючи до землі або ховаючись за дерево - так мене вчив пересуватися мій колишній. 

Де траса? Де будинок? Я вже не розрізняла напрямку.

Серце в паніці билося в грудній клітці. Мене заганяли, як дичину! Якийсь первородний жах опанував усе моє єство. Він був набагато сильнішим, ніж звичайний страх смерті.

Знову гримнув постріл - і я вкотре змінила напрямок. Перед очима чи то від втоми, чи від жаху пливли червоні кола.

Раптом переді мною виріс чоловічий силует, у який я врізалась з усього розгону. Мене тут же підхопили і притиснули до широких грудей чиїсь сильні руки. Я пручалась як могла – махала кулаками, била ногами і навіть кусалася. Неначе маленька безпорадна пташка, що потрапила в тенета мисливця.