Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

Простеживши поглядом своє довге життя, Шатобріан не може не відчути з гордістю його багатство і красу: «З усіх французьких письменників мого часу я майже єдиний схожий на себе у моїх творах: мандрівник, солдат, публіцист, міністр; я той, хто в лісах оспівував ліси, на кораблях малював океан, у таборах говорив про військову справу, у вигнанні пізнавав вигнання, при дворах, на службі, на асамблеях вивчав государів, політику і закони… Я втручався у мир і війну, підписував трактати і протоколи, був присутній на засіданнях, конгресах і конклавах, під час відновлення і повалення тронів, я брав участь в історії і міг її змальовувати».

Так, виходячи з критеріїв можливостей людини, можна твердити, що життя Шатобріана — це велике життя. Але, наближаючись до свого кінця, майже напередодні смерті, Шатобріан зрозумів усю нікчемність того, чого так довго прагнув. Слід думати, він був щирий, говорячи, що бачить спасіння тільки в релігії свого дитинства: «Часи втечі у пустелю повернулись; християнство знову починає відроджуватись у безплідній Фіваїді[68], у самому центрі жахливого ідолопоклонства — поклоніння людини самій собі». У цьому ідолопоклонстві Шатобріан був винний, як і всі інші. Проте він зміг оволодіти собою і постав перед нами у «Записках» не таким, яким хотів би здаватись, а таким, яким ми його бачимо. Тріумф його мистецтва полягає в тому, що він переміг власну природу; тріумф його думки в тому, що на своїх останніх тридцяти полум’яних сторінках він прозірливіше, ніж будь-хто інший з його сучасників, передрік майбутнє.

Стендаль

[69]

«Червоне і чорне»

Чи повинен романіст запозичувати свої сюжети з реальної дійсності? На прикладі «Червоного і чорного» я хотів би показати, як випадок з життя, який автор відтворює майже точно, стає, пройшовши через призму глибокого розуму, оригінальним романом.

Які ж погляди Стендаля? Він француз XVIII століття, поважає розум і логіку. «Для того, щоб бути добрим філософом, треба мати ясний розум Вольтера і не мати ілюзій». Але до цієї логіки Стендаль приєднує поетичне ставлення до Наполеона, а також певну систему, яку він, за власними словами, запозичив у італійців: він називає її «мистецтвом жити». Стендаль твердить, що ми, французи, часто прагнемо радощів, породжуваних марнославством, і що ми не вміємо так повно насолоджуватись, як, наприклад, люди італійського Відродження. Йому подобаються люди, які віддаються своїм пристрастям. Головна пристрасть, безумовно, — кохання. Темі кохання він присвятив окремий трактат. Стендаль розрізняє чотири види кохання. Єдино справжнє кохання — це кохання-пристрасть; людина, яка його почуває, думає тільки про кохану особу — ніщо інше для неї не існує, вона зовсім відмовляється від марнославства. На другому місці стоїть кохання-потяг. Людина приділяє багато уваги коханій особі, але водночас її захоплюють й інші радощі, задоволення матеріальних потреб і марнославство. Потім — фізичне кохання. Для Стендаля фізичне кохання посідає лише третє місце. І зрештою — те, що він називає коханням-марнославством, яке Стендаль глибоко зневажає. Одне з класичних положень трактату «Про кохання» — це поняття «кристалізації почуття».

Схема романів Стендаля досить проста, що їм не заважає бути справжніми шедеврами, хоча їхній каркас майже незмінний. Це завжди історія молодої людини, яка здобуває життєвий досвід, розрив між чарівним світом її дитинства і світом реальної дійсності. Стендаль зводить свого юного і великодушного героя з двома жінками, які належать до протилежних типів, і душа юнака розривається між ними; у героя завжди знаходиться могутній покровитель, і йому постійно шкодить ворог, страшенний негідник. Така незмінна схема романів Стендаля.

Отже, Стендаль 1827 року прочитав у газетах історію Антуана Берте. Вона глибоко зацікавила його з багатьох причин: передусім тому, що цей судовий процес — цілком готовий роман про роки учнівства молодої людини; а ще й тому, що молоді люди такого типу йому подобаються. Він любить енергію і вважає, що ця енергія властива саме таким, як Антуан Берте — дуже молодим і дуже бідним, освіченим, нещасливим і честолюбним. Серед людей такого типу і зустрічаються визначні натури, отже, Антуан Берте і його драма привертають до себе увагу Стендаля. З 1827 року він роздумує над ним, але поки що не приступає до праці над своєю книгою: писати її він почне лише 1829 року. У роки Реставрації Стендаль, безумовно, не міг би її опублікувати; революція 1830 року надає йому сміливості, і 1831 року він може обнародувати свій твір.

Що зробив Стендаль з історії семінариста? Він сам ніби перевтілився в Антуана Берте; пані Мішу, першу жінку, за якою упадав Берте, він перетворив на пані де Реналь, героїню, значно прекраснішу, ніж реальна пані Мішу. Мадемуазель де Кордон стала Матільдою де ля Моль; абат Райян — жахливим абатом Кастанедом, ватажком негідників, а пан де Кордон — паном де ля Моль, магом-чарівником. Одне слово, у рамки реальної життєвої драми Стендаль ввів своїх маріонеток. Коли письменник закінчував книгу, він, бажаючи лишитись вірним реальному життю, повинен був примусити Жюльєна Сореля вбити пані де Реналь. Перед вами дуже цікавий приклад взаємовідносин між конфліктом роману і життєвим конфліктом: вивчіть персонажів, описаних у «Червоному і чорному», і це вбивство здасться вам неправдоподібним. Жюльєн надто розумний і благородний, щоб стати вбивцею пані де Реналь, а сама пані де Реналь надто зворушлива, щоб можна було наважитись убити її. Однак Стендаль бажав лишитися вірним реальності, і він зберіг у романі вбивство. Та ось виявилося, що саме цей епізод прекрасний. Нічого не буває геніальнішим за життя.

Тут слід зробити кілька зауважень. Багато хто з критиків розглядали цю розв’язку як малоправдоподібну і закидали Стендалю те, що він переходить на скоромовку саме там, де потрібні докладні пояснення. Навіть Меріме вважав, що Жюльєн жорстокий. Я ж, як і Ален, навпаки, переконаний, що розв’язка справді чудова. Дія тут мусить бути стрімкою, для внутрішніх монологів немає місця, бо у Жюльєна рішення і дія нерозривні. Все відбувається так, ніби Жюльєн віддає військовий наказ самому собі. Подібно до того як одного дня він наважився: «О другій годині ночі я увійду до кімнати пані де Реналь»; так само, як він, дізнавшися про те,