Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

— Джіммі!

— Іду, мамо! — Весь зашарівшися, зачинив вікно й попростував до їдальні, намагаючися йти якнайповільніше, щоб зник рум’янець на обличчі.

— Знову замріявся, Джіммі? Маленький мій мрійнику!

Поклавши масло біля материної тарілки, він сів.

— Їж швидше телятину, поки ще тепла. А чому ти не візьмеш трохи гірчиці? Це надає смаку.

Гірчиця опекла йому язика, видавила сльози на очах.

— Надто міцна? — сміючися спитала мати. — Мусиш призвичаюватися до міцного. — Йому подобалося все гостре на смак.

— Кому, мамо?

— Тому, кого я дуже любила…

Вони сиділи мовчки. Джіммі чув, як йому ворушаться щелепи. Крізь зачинені вікна часом уривчасто линув гуркіт екіпажів і трамваїв. У трубах парового опалення стукотіло й сичало. Внизу, в колодязі двору, грубник з брудними по плечі руками, говорив млявим ротом якісь слова до покоївки в накрохмаленому чепці — брудні слова. Гірчиця кольору…

— Дитинко, про що ти думаєш?

— Ні про що, мамо.

— Поміж нас не повинно бути таємниць, любий. Не забувай, що єдина на світі радість твоєї матері — ти.

— Я думав, чи цікаво бути тюленем, невеличким тюленем у гавані?

— На мою думку, дуже холодно.

— Ні, тюлені не відчувають холоду… Їх захищає шар товщу, отож їм тепло навіть на крижині. А, певно, дуже втішно плавати в морі, де тобі заманеться. Вони не спиняючися пропливають тисячі миль.

— Алеж я мандрувала, не спиняючися тисячі миль, а так само й ти.

— Коли?

— А коли ми їздили за кордон і верталися назад. — Вона, сміючися, глянула блискучими очима на нього.

— Алеж то пароплавом.

— А коли ми пливли на Марії Стюарт…

— О, розкажи мені про це, мамусю.

Постукано в двері. — Увійдіть. — Просунулася стрижена голова офіціянта.

— Можна прибирати, пані?

— Так. І принесіть компоту. Сьогодні дуже несмачний обід.

Офіціянт одсапуючися збирав тарілки на тацу. — Дуже шкода, пані, — просопів він.

— Ну, звичайно, ви не винні в цьому… Чого ти хочеш, Джіммі?

— Можна мені меренґ-ґлясе?

— Якщо будеш слухатися — можна.

— Буду! — верескнув Джіммі.

— Любий, не можна так кричати при столі.

— Алеж тут немає нікого, опріч нас. Ура, меренґ-ґлясе!

— Джемзе, джентлмен мусить завжди поводитись однаково, чи то у власній оселі, а чи в нетрях Африки.

— А я хотів би, щоб ми оце опинилися в нетрях Африки.

— Я б там боялася, любий.

— Я закричав би так, що порозбігались би всі леви й тигри… Справді.

Вернувсь офіціянт з двома тарілками на таці. — Шкода, пані, але меренґ-ґлясе вже немає. Я приніс натомість молодому джентлменові шоколядного морозива.

— Ой, мамо!

— Нічого, любий. Морозиво теж дуже смачне. Ти з’їж його, а тоді побіжиш і купиш собі якихось ласощів.

— Добре.

— Тільки не їж надто похапливо, а то застудиш собі горло.

— Я вже з’їв.

— Ти просто проковтнув його, маленький негіднику. Одягни калоші, серденько.

— Алеж дощу нема.

— Роби, дитинко так, як каже мама… І, будь ласка, не барися довго. Обіцяй, що швидко вернешся. Мама зле почуває себе сьогодні й дуже нервується, коли ти на вулиці. Там стільки всяких жахливих небезпек…

Джіммі сів, щоб одягти калоші. Саме натягував їх на закаблуки, як мати винесла доляра. Оповивши йому шию рукою, у довгому шовковому рукаві, заплакала.

— Ой, дитинко моя!

— Мамусю, ну, не треба! — Він міцно пригорнувся до неї. Почував під рукою кісточки її корсета. — Я вернуся за мить, за коротюсіньку мить!

На сходах, де мідяні палиці підтримували темночервоний килим, щоб він щільно лежав на приступках, Джіммі скинув калоші й сховав їх у кишені непромокального пальто. Високо звівши голову, проскочив крізь павутиння благальних поглядів хлопчаків-посланців, що сиділи на лавці перед конторкою. — Ідете прогулятися? — спитав найменший, білявий хлопчак. Джіммі поважно хитнув головою, прослизнув повз блискучі ґудзики швайцара й опинився на Бродвеї, повному брязкоту, тупотіння й облич, що на них падали тіневі машкари, коли вони випливали з плям світла від вітрин і дугових ліхтарів. Пішов мерщій угору до центру, проминув готель Ансонію. У дверях стояв похмурий чорнобровий чоловік з сиґарою в роті, можливо крадій дітей. Хоч ні, в Ансонії, так само, як і в їхньому готелі живуть хороші люди. Далі телеграфна контора, бакалійні крамниці, фарбарня й китайська пральня з гострим, таємничим, вогким духом. Джіммі наддав ходи, китайці страшенно крадуть дітей. Підкови. Пройшов чоловік з бідоном гасу, зачепивши його брудним рукавом. Дух поту й гасу. Може це палій? Думка про палія пройняла холодом. Пожежа. Пожежа.

Кондиторська Гьюлера. Принадний затишний дух печива перемішаний з духом ніклю та чисто вимитого мармуру коло порогу, а з-за ґрат попід вікнами чути теплі пахощі вареної шоколяди. Чорні й жовтогарячі фестони з паперу. Джіммі хотів уже ввійти, але згадав, що в Дзеркальній кондиторській на два квартали далі, разом з рештою грошей, дають маленького срібного паровика або автомобіля. Треба поспішати. На коліщатках було б куди швидше. На коліщатках можна втекти від бандитів, хуліганів, грабіжників, одстрілюючися через плече з довгого пістоля. Бух! Один упав… найголовніший… Бух! Упав другий. Ці коліщатка не абиякі, вони зачаровані. Дззз! По цегляних стінах будинків через покрівлі, через високі димарі, через будинок-прас, через поперечини Бруклінського мосту…

Дзеркальна кондиторська. Тепер він увіходить не вагаючися. Стоїть біля прилавку, чекаючи поки відпустять того, що прийшов раніше.

— Дайте, будь ласка, фунт мішаних шоколядних цукерок на шістдесят сентів, — тарабанить він.

Продавниця білява, трохи косоока, незадоволено дивиться на нього, не відповідаючи.

— Будь ласка, відпустіть мене, я поспішаю.

— Добре, чекайте черги, — гарикає вона.

Він кліпаючи очима, дивиться на неї. Обличчя йому пашить. Вона ткнула йому загорненого коробочка, з чеком на ньому. — Платіть до каси. — Я зовсім не буду плакати. Касирка невеличка й сива. Вона бере у нього доляра крізь малесенькі дверцята, що дуже скидаються на дверцята, що ними впускають і випускають звірята у відділі дрібних ссавців. Каса весело тріскотить, радіючи з одержаних грошей. Двадцять п’ять сентів, десять, п’ять і невеличка чашечка, хіба це сорок сентів? І замість паровика або автомобіля тільки чашечка. Зібравши гроші, він залишив чашечку і з коробочком під пахвою мерщій подався геть. Мама скаже, що я надто довго ходив. Іде додому, дивлячися просто поперед себе, ще й досі почуваючи образу від брутального поводження білявої продавниці.

— Ходили купувати ласощів? — спитав ясноволосий хлопчик-посланець.

— Приходьте пізніш, я дам і вам, — пошепки мовив Джіммі, проходячи повз нього. Мідяні палиці дзвеніли, коли він, збігаючи нагору, зачіпав їх ногами. Біля дверей шоколядного