Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

Готель працює завдяки тому, що працівники по-справжньому пишаються своєю роботою, хай би якою грубою і дурною вона була. Якщо людина байдикує, інші скоро це викриють і змовляться, щоб її звільнити. Кухарі, офіціанти й плонжери дуже різні на вигляд, але всі однаково пишаються своєю продуктивністю.

Звісно, найближчими до робітничного класу, принаймні найменш рабськими, є кухарі. Вони не зароблять так багато, як офіціанти, але їхній статус вищий, а працевлаштування — стабільніше. Кухар вважає себе не слугою, а кваліфікованим працівником. Його зазвичай називають ип ouvrier[117], чого ніколи не скажуть про офіціанта. Він знає свою силу — знає, що тільки завдяки йому ресторан або працює, або зупиняється, й що через його п'ятихвилинну затримку все може піти шкереберть. Він зневажає весь некухарський персонал і вважає справою честі упосліджувати всіх, хто в ієрархії стоїть нижче головного офіціанта. Він по-справжньому, як митець, пишається своєю роботою, що вимагає великого вміння. Складність полягає не в тому, щоб щось приготувати, а щоб зробити все вчасно. Між сніданком і обідом головний кухар в «Готелі X» отримує замовлення на кілька сотень страв, які треба подати у різний час. Сам він готує лише деякі з них, але повинен розподілити їх між іншими кухарями й перевірити кожну страву перед тим, як її відправлять нагору. У нього чудова пам'ять. Замовлення висять пришпилені на дошці, але головний кухар нечасто туди поглядає, він тримає все у своїй голові з точністю до хвилини, і щойно страва має бути готова, він вигукує «Faites marcher une côtelette de veau[118]» (чи що там замовили), ніколи не помиляючись. Він нестерпний задирака, але також і митець. Саме завдяки їхній пунктуальності, а не більшому вмінню в кухарі беруть переважно чоловіків, а не жінок.

Офіціант є геть іншим типажем. Він теж по-своєму пишається власною майстерністю, але його майстерність переважно полягає у вмінні бути улесливим. Робота формує в ньому менталітет не робітника, а сноба. Він постійно перебуває в полі зору багатих людей, стоїть біля їхніх столів, слухає їхні розмови, підлещується до них усмішками й стриманими жартиками. Він отримує задоволення від причетності до розкоші. Ба більше, завжди є шанс, що він сам зможе розбагатіти, оскільки, хоча більшість офіціантів і помирають бідними, іноді трапляється, що їм таланить. У деяких кав'ярнях на Великих бульварах[119] можна заробити так багато грошей, що офіціанти буквально платять патрону, щоб туди влаштуватися. Оскільки офіціант постійно бачить гроші й сподівається їх отримати, то починає певною мірою ототожнювати себе зі своїми роботодавцями. Він зі шкіри пнеться, щоб подати страву ефектно, бо відчуває свою причетність до неї.

Я пам'ятаю, як Валенті розповідав мені про якийсь банкет у Ніцці — він його обслуговував, — що коштував двісті тисяч франків й обговорювався ще місяці потому. «Це було надзвичайно, топ p'tit, mais magnifique[120]! Боже! Шампанське, срібло, орхідеї, я такого ніколи не бачив, а бачив я багато. О, це було славно!»

— Але ж, — запитав я, — ти там був лише офіціантом?

— Так, звісно. Але все одно це було неперевершено.

Мораль — ніколи не жалійте офіціанта. Іноді, коли ви  сидите в ресторані, наїдаючись вже півгодини після його закриття, то здається, що стомлений офіціант поруч має вас зневажати. Але це не так. Він не думає, дивлячись на вас: «Що за перегодований тюхтій», він думає: «Одного дня, коли я відкладу достатньо грошей, я зможу бути, як цей чоловік». Він прислуговує тому задоволенню, яке цілковито розуміє і яким захоплюється. Саме з цієї причини офіціанти нечасто є соціалістами, не мають дієвої профспілки й готові працювати по дванадцять годин на день — вони працюють і по вісімнадцять годин сім днів на тиждень у багатьох кав'ярнях. Вони сноби, і ця рабська праця не суперечить їхній природі.

Плонжери — це ще один окремий типаж. Їхня робота не має жодних перспектив, надзвичайно виснажує й водночас не потребує ні вміння, ні зацікавленості, це робота, яку виконували б жінки, якби були достатньо сильними. Єдине, що вимагається від плонжерів, — постійно рухатися й миритися з довгими змінами та задушливою атмосферою. У них немає сподівань втекти від такого життя, оскільки вони не можуть відкласти жодного пенні зі своєї платні, й робота від шістдесяти до ста годин на тиждень не залишає часу навчитися ще чомусь. Найбільше, на що вони можуть сподіватися, — знайти якусь трохи легшу роботу нічного сторожа чи прибиральника туалету.

А проте плонжери, хоча й належать до низів, теж мають свою гордість. Це гордість покидька — людини, яка може впоратися з будь-якою кількістю роботи. На цьому рівні спроможність працювати, як віл, залишається майже єдиною чеснотою, якої можна досягти. Кожен плонжер хоче, щоб його називали débrouillard[121]. Débrouillard — це людина, яка коли отримує навіть неможливий наказ, se débrouiller[122],у якось спроможеться його виконати. Один з плонжерів на кухні «Готелю X», німець, був відомим débrouillard. Однієї ночі в готелі зупинився англійський лорд, й офіціанти були у відчаї, бо він захотів персиків, які вже закінчилися. Стояла пізня ніч, тож усі крамниці були зачинені. «Залиште це на мене», — сказав німець. Він вийшов і за десять хвилин повернувся з чотирма персиками. Він пішов до сусіднього ресторану й украв їх. Ось що означає бути débrouillard. Англійський лорд заплатив за кожен персик по двадцять франків.

Маріо, який відповідав за кафетерій, мислив як типовий трудар. Єдине, про що він думав, це як впоратися з boulot[123], і ніколи не скаржився, що роботи забагато. Після чотирнадцяти років під землею в ньому залишилося стільки ж природних лінощів, скільки у механічному поршні. «Faut être dur[124]», — відповідав він усім, хто скаржився. Часто можна почути, як плонжери хваляться «Je suis dur[125]», неначе вони були солдатами, а не прибиральницями чоловічої статі.

Отож, кожен у готелі мав власну гідність, і коли накочувався вал роботи, всі ми були готові до великого об'єднаного зусилля, щоб з нею впоратися. Постійна війна між окремими кастами також