Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Ні, не дзвонитимуть. Тож я далі заглиблююсь у свої усвідомлення. І от я усвідомила, що прісний тарган нагадує мені часи, коли я була вагітна.

— Я пригадала себе саму, коли йшла вулицями, знаючи, що робитиму аборт, лікарю, щойно я дізналася про дитину і вже знала, що робитиму аборт. Але, принаймні, я дізналася про вагітність. Ішовши вулицями, я відчувала у собі дитину, яка тоді ще не рухалася, тоді я зупинилася, щоб подивитися на воскових манекенів, що усміхалися до мене з-поза вітрин. І коли я зайшла до ресторану і поїла, клітини дитини проковтнули їжу, як рот риби, що очікує. Коли я йшла, коли йшла, я носила її.

Протягом тих нескінченних годин, коли я ходила вулицями, думаючи про аборт, про який, власне, уже було вирішено з вами, лікарю, протягом тих годин мої очі, напевно, так само були прісні. На вулиці я так само була не що інше, як тріпотіння тисячі вій одноклітинних, я вже тоді відчула в собі блискучий погляд таргана, затиснутого посередині. Я ходила вулицями з пересохлими губами, і життя, лікарю, було для мене зворотним боком злочину. Вагітність: я була закинута у радісне жахіття байдужого життя, яке живе і рухається.

І коли я розглядала вітрини, лікарю, з пересохлими губами, наче та, хто не дихає носом, коли дивилася на нерухомих, усміхнених манекенів, я була наповнена непримітним планктоном, і я відкрила свій тихий, стиснутий рот, і сказала вам: «Що мене хвилює найбільше, лікарю, це те, що я не можу нормально дихати». Планктон надав мені мого забарвлення, річка Тапажос зелена, бо в ній зелений планктон.

Коли настала ніч, я все ще вирішувала про вирішений аборт, лежачи в ліжку з тисячами моїх фасеткових очей, що вдивлялися в темряву, з губами, що почорніли від дихання, не думаючи, не думаючи, вирішуючи, вирішуючи: цими ночами я поступово чорніла від мого власного планктону, як і речовина таргана жовтіла, і моє поступове почорніння позначало плин часу. І чи могло все це бути любов’ю до дитини?

Якби так, тоді любов — це набагато більше, ніж любов: любов — це ще до любові: це боротьба планктону, це боротьба великої живої інертності. Так само, як життя в таргані, затиснутому посередині.

Страх, який я завжди відчувала, був страхом перед тишею, з якої складається життя. Страх нейтрального. Нейтральне було моїм найглибшим, найживішим корінням: я подивилася на таргана і я знала. Поки не побачила таргана, я завжди давала пережитому якусь назву, інакше мені не було порятунку. Щоб порятуватися від непевного, я давно відмовилася від існування заради персони, заради маски людини. Олюднена я звільнилася від пустелі.

Я звільнилася від пустелі, так, але я також її втратила! І я також втратила ліси, і повітря, й ембріона всередині себе.

Втім, ось він, інертний тарган без імені болю або любові. Єдина його життєва відмінність полягає в тому, якої він статі: чоловічої чи жіночої. Я думала про таргана лише як про жінку, адже те, що затиснуте посередині, має бути жінкою.

Я загасила недопалок сигарети, що вже обпікав мені пальці, прискіпливо погасила його капцем об підлогу і схрестила спітнілі ноги, я й не знала, що ноги можуть так спітніти. Нас двоє, ми поховані живцем. Якби мені вистачило сміливості, я б змахнула піт із таргана.

Чи відчувала вона в собі щось, що було подібне до того, що бачив у ній мій погляд? якою мірою вона користувалася собою і використовувала те, чим вона була? чи знала вона, принаймні в якийсь непрямий спосіб, що вона пересувалася повзаючи? чи пересування повзаючи, — це не те, що можна усвідомити? Що я знала про те, що люди вочевидь бачили в мені? звідки мені було знати, чи я, бува, не ходила, тягнучи живіт крізь пилюку на підлозі? Хіба правда не має свідків? хіба бути означає не знати? Якщо людина не дивиться і не бачить, чи правда так само існує? Невисловлена правда, навіть для того, хто дивиться. Чи в цьому полягає секрет того, щоби бути людиною?

Якщо я захочу, навіть зараз, коли все закінчиться, я все ще можу утриматися від того, щоби бачити. І тоді я ніколи не дізнаюся правди, крізь яку зараз наново намагаюсь пробратися — це досі залежить від мене!

Я оглядала суху білу кімнату, де бачила лише пісок і завали піску, що сипалися одне на одне. Я стояла в мінареті із твердого золота. Я була вся у твердому, непіддатливому золоті. І мені потрібно було, щоб мене прийняли. Мені було страшно.

— Мамо: я забрала життя, і немає рук, які прийняли б мене зараз і в годину нашого життя в пустелі, амінь. Мамо, тепер усе навколо перетворилося на тверде золото. Я перервала довершену річ, мамо, і це гірше за вбивство, це змусило мене пройти крізь розколину, яка показала мені те, що гірше за смерть, показала мені в’язке інертне життя, що жовтіє. Тарган живий, і його око — родюче, я боюся своєї хрипоти, мамо.

Просто моя німа хрипота вже була хрипотою того, хто плескається в лагідному пеклі.

Хрипота — того, хто отримує задоволення. Мені було добре в пеклі, я насолоджувалася тією білою кров’ю, яку я ж пролила. Тарган дійсно існує, мамо. Це вже не ідея таргана.

— Мамо, я просто робила вигляд, що хочу убити, але лише поглянь, що́ я зруйнувала: я зруйнувала оболонку! Убивати також заборонено, тому що руйнується тверда оболонка і лишається в’язке життя. Зсередини оболонки виходить серце, густе, біле, живе, немов гній, мамо, благословенна будь серед тарганів, зараз і в цю годину твоєї моєї смерті, тарган і найцінніше.

Ніби слово «мама» визволило в’язку і білу частину в мені: інтенсивна вібрація ораторію раптом припинилася, і мінарет затих. І як після важкого нападу блювоти, моєму чолу стало легше, воно освіжилося й охололо. Тепер жодного страху, чи навіть побоювання.

Тепер жодного страху, чи навіть побоювання.

Невже я виблювала свої останні людські рештки? І я вже не кликала на допомогу. Денна пустеля розстелилася переді мною. Й ораторій почався знову, але в інший спосіб, тепер ораторій був глухим бринінням світла, що відбивалося від стін і стелі округлого склепіння. Ораторій був утворений тремтінням серпанку. Мій страх тепер також був інакшим: не страх того, кому треба увійти, а набагато більший страх того, хто вже увійшов.

Набагато більший: це був