Читати книгу - "Легенда про Сонну Балку та інші історії"

Як довго стара панна могла б зберегти свою обіцянку, важко сказати, адже вона дуже любила розводитися про всілякі дивовижі, і її очікував би справжній тріумф, якби вона першою виклала цю страшну історію. У тих краях досі як приклад жіночої стриманості наводять те, що ця жінка боролася зі спокусою аж цілий тиждень, поки її раптово не звільнили від будь-яких зобов’язань, коли одного ранку за столом з’ясувалося, що молода леді зникла. Її кімната була порожньою, ліжко не застелене, вікно відчинене — пташка полетіла!

Здивування та неспокій, які спричинила ця звістка, можуть уявити лише ті, хто був свідком метушні, викликаної нещастям великої людини серед своїх друзів. Навіть бідні родичі спинилися на мить від своєї невгамовної праці за столом, коли тітка, котрій спочатку відібрало мову, заламала руки і заверещала:

— Примара! Примара! Її забрала примара!

Кількома словами вона описала страшну сцену в саду і дійшла висновку, що привид викрав свою наречену. Двоє слуг підтвердили цю версію, бо вони чули, як опівночі цокали копита коня біля гори, і не сумнівалися, що це був привид на своєму вороному скакуні, який забрав свою жертву в могилу. Усі присутні були ошелешені цією неймовірною подією, але ж подібне ще трапляється в Німеччині, про що свідчать багато правдивих історій.

В яку жахливу халепу потрапив бідний барон! Яка сердечна дилема виникла для коханого батька та нащадка великого роду Каценелленбоґенів! Або його єдину доньку забрали живцем до могили, або йому доведеться мати за зятя демона та виховувати виводок онуків-привидів. Як завжди, він цілковито втратив самоконтроль і весь замок підняв на ноги. Чоловікам наказали сідлати коней і обнишпорити кожну дорогу, шлях та стежину Оденвальду. Сам барон, натягнувши чоботи, підперезався мечем і вже намірявся скочити на коня, щоб податися на сумнівні пошуки, коли його привела до тями нова подія. Якась леді наблизилася до замку на баскому коні, а її, також верхи, супроводжував кавалер. Прибулиця підскакала до воріт, зістрибнула з коня, впала до ніг барона й обійняла його коліна. Це була його втрачена донька, а її супутник — наречений! Барон сторопів. Він дивився то на свою доньку, то на примару, і майже засумнівався в своїх відчуттях. Молодик, однак, набагато покращав на вигляд після свого візиту на тамтой світ. Його одіж була бездоганною та підкреслювала шляхетну чоловічу поставу. Парубок уже не був ні блідий, ні сумний. Його прекрасне обличчя пашіло молодістю, і радість променіла в його великих темних очах.

Таємниця незабаром розкрилася. Кавалер (бо, як ви, мабуть, здогадалися, він аж ніяк не був привидом) назвався сером Германом фон Штаркенфаустом. Він розповів про свою пригоду з молодим графом. Розказав, як квапився до замку, щоб принести сумну звістку, але красномовство барона зупиняло всі його спроби викласти цю справу. Як вигляд нареченої цілковито захопив його, і щоб побути хоча б кілька годин із нею, він вирішив мовчати, щоб не виказати себе. Як сильно він бентежився, щоб вчинити правильно, доки оповідки барона не наштовхнули його на ексцентричний вихід. Як, боячись феодальної ворожнечі їхніх родів, він повторив свої візити, прикидаючись примарою, чигав у саду під вікном молодої леді і таким чином здобув взаємність, одержав перемогу й обвінчався з коханою.

За інших обставин барон був би неговірким, оскільки він ревниво оберігав свій батьківський авторитет і був дуже непоступливим у питанні родинних війн. Але батько любив свою доньку, вважав її втраченою. Тому зрадів, коли виявив її живою. І, хоча доньчин чоловік належав до ворожого роду, все ж, дяка Небу, він не був примарою. Правда, існувало щось, що не зовсім відповідало його уявленням про цілковиту достовірність витівки, до якої вдався лицар, прикинувшись мертвим. Але кілька старих приятелів, котрі воювали з ним на війні, запевнили, що у коханні можлива будь-яка стратегія і що кавалер мав право на особливі привілеї, бо й сам ще донедавна був військовим.

Тому справи залагодилися якнайкраще. Барон миттю пробачив молоде подружжя. Святкування в замку відновилося. Бідні родичі привітали нового члена родини люб'язно та приязно. А той був такий галантний, такий щедрий і такий заможний. Тітоньки, щоправда, були дещо збентежені, що їхня система суворого самітництва та пасивного послуху виявилася настільки слабкою, але все це пояснили недбало заґратованими вікнами. Одна з них була особливо зворохоблена тим, що її дивовижна історія затьмарена і що єдиний привид, якого вона колись бачила, виявився підробкою. Але небога здавалася цілком щасливою, виявивши, що наречений має тіло і кров. Так закінчується наша історія.

Шукачі скарбів

Знайдено серед пізніх нотаток Дітриха Нікербокера

Тепер згадав старих жінок байки,

Які вони мені розповідали

Про демонів й примар, що ковзають вночі

В місцях, де скарби світу закопали.

Марло «Мальтійський єврей»

Брама Пекла

Десь за шість миль від славетного міста Манхеттена, у затоці Саунд, точніше у морському рукаві, що відділяє від материка Нассау та Лонґ-Айленд, є вузька протока. Її течія щільно стиснута плечима мисів і заледве пробивається крізь каміння та мілини. Однак настають кращі часи — вона набирається сил та, гнівно обурюючись, долає всі перешкоди, і тоді протока закипає вирами, піниться білими гребенями баранців, реве і скаженіє на бистрині та встає бурунами — одним словом, віддається найнестримнішим нападам шаленства. І горе тому нещасному кораблю, який наважиться в таку годину кинутися в її обійми!

Подейкують, що так своєрідно жартувати протока полюбляє лише під час припливів. За низької води там так само тихо, як і в будь-якому іншому місці. Та коли настає приплив, потік починає хвилюватися. І набравши сили наполовину, реве й голосить, неначе впивається своїми водами. Коли ж досягає апогею, заспокоюється і на певний час засинає, як якийсь чолов'яга після вечері. Його можна порівняти із запеклим пияком, достатньо врівноваженим, поки не хильне зайвого, але коли нап'ється як чіп, то здається, що ним керує сам диявол.

Ця могутня, бурхлива та безжальна маленька протока була джерелом прикрощів і небезпек для голландських мореплавців із дуже давніх часів. Стихія безцеремонно розкидала їхні барки, схожі на ночви, кружляла їх вихором у вирах, і то так стрімко, що в будь-кого, окрім голландця, затуманювалося в голові, — а потім викидала на скелі та рифи. Саме тому зі злості це місце й назвали Геллеґатом[13] і урочисто передали під владу диявола. Згодом ця назва була трансформована англійцями