Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

Наталя!

Ні, дівчатка, опускайте рушники, я вертаюсь.

І я став вертатись.

Поволі, неквапом, але все ж упевнено.

Упевнено долаючи крок за кроком.

Скоро я знов проносився над рідною землею, над її духмяним серпнем, ставочками, левадами, чув запах достиглого жита і жив.

І дим летів повз мене, губився в ковилі.

Я очунявся розпластаним по землі, без коня, без Гната, знесилений.

Роззирнувся навкруги.

Схоже, православні відігнали бусурман кудись до Тясмина, місцевої річечки — там гриміло, кричало, рвалось до неба жмутками стріл.

А тут було спокійно, шумі вітерець у травах, пригрівало сонечко, неспішно пропливали над головою хмаринки.

Я ще певний час зиркав навсібіч, доки не вгледів одиноку постать посеред битого шляху, котра прямувала з боку бойовища сюди.

Я скочив на ноги, штовхнув ногою перекотиполе і рушив до подорожнього.

Вітер свистів у вухах.

Подорожній виявився Наталкою.

Вона неспішно чимчикувала, легенько накульгуючи, шляхом, схиливши голову і раз за разом спиняючись віддихатись.

Підбігши ближче (я вже біг), я розгледів, що, спиняючись, вона на щось опирається, і зрозумів, що то меч.

Спочатку був злякався, але потім подумав: світ же, полудень або надвечір’я надворі, а їй хоч би що; значить, людина ще, плоть бо в ТИХ горить на світлі. Або меч не той, або…

Виявилось, рукоять меча була недбало обгорнута в картату хустину.

Ліва рука Наталі разом з рукавом сорочки була по лікоть у крові і кров продовжувала цебеніти з теї руки, лишаючи за Наталею кривавий слід. Сама вона була ще дужче зблідла, ніж завжди, вимучена, а за плечима в неї теліпалась якась страшна поношена торба, з якими зазвичай подорожують бандуристи та лірники або просто якісь звичайні злиденники.

— Наталко! — крикнув я здаля.

— Дядечку Хведько! — зраділа вона.

— Наталю, кров! У тебе кров! Перев’язати хутчіш треба, — я вже одривав шматок своєї сорочини.

— Та ні, дядечку! Не переймайтесь, я вже зашептала, то ж перестає, перестає вже. Я й од кісток пошептала. Там кисть перебита.

— Ти відки, Наталю? — не знав що й казати я. — Дай мені це.

Наталя слухняно оддала мені меч, а хустиною обмотала рану.

— Відти, — кивнула вона в бік Тясмина.

— Чого? — спитав я.

— Бо я їх усіх туди й одігнала, — спокійно мовила Наталка. — Татар себто.

— Як?

— З допомогою вурдалаків Борковського. Хи! Хай опісля розкажу.

— А меч? Як він у тебе опинився?

— Забрала у того ж Борковського. І книгу, он у торбі. І її забрала. Хи!

Наталя недоладно всміхнулась, а я був такий спантеличений, що й не помітив ще людей, які до нас підбрели.

То Гнат, виявляється, привів допомогу.

Він думав, що я вже й оддав Богу душу.

Я ж, виявляється, злетів з коня у диму, знепритомнів, кінь утік. А Гнат побіг звати на допомогу, бо не знав, що зі мною робити.

Я подякував джурі, і ми взялися допомагати Наталі переміститись до табору.

Я ще спитав, правда:

— Так а як Борковський?… Вурдалак сей… Тобі меч згодився повернуть?

— А я йому просто живота розпорола. Хи! — знову недоладно хихикнула Наталя…

ХІІ. Розповідь Наталі

— Отож я яку подобі сови була, то над татарськими укріпленнями літала і скеровувала ж на них вурдалаків. От. Вони ж і летіли, бо хоч нюх мають гарний, та сову на тлі нічного неба дзуськи виявили. Так я їх і водила ледь не до світу! Вони ще перших півнів полякались, а хто з них і остався, так як стало світати, погоріли. А крило ж мені, себто руку, стрілою таки перебили. Сові ж хустина не дуже допоможе. Хи! Ну от я в полі на землю спустилась і зачала на рану шептати. Через голову перед тим перекинулась, і знов тобі людина як людина. Ну, думаю, шо ж робить? Коли Борковський, уявляєте, тут як тут, серед поля. З мечем і в чорній накидці. Я злякалась. А він так нічого, поздоровкався, сказав, хто він. Похвалив мене, як я з його слугами розібралась. Казав мені, шо він шляхтич упирських, вірніше, мати його була шляхтянкою. І шо він один остався, бо батьків його вбили запорожці під час воєн Хмельницького, а решта шляхти згибла під Конотопом. Він казав, шо зовсім недавно спробував кров. І шо хоче відродити упирське царювання на землі. Він казав, шо хтось із моїх родичів хотів це зробити, але йому не вдалося. І шо моя мама була останньою княжною. І шо я, виходить, теж княжна. От для чого йому й потрібна — він хотів мене навернути, щоб я пила кров і обіцяв мені всі царства на землі. Розумієте? Але я не піддалась. Я сказала, шо якшо і питиму чию кров, то тільки його. Тоді він кинувся до мене з мечем Я тепер розумію, для чого він це зробив. Тоді не розуміла. Я захищалась. Загалом хустиною — намотала її на руку і… Отак от. Нога моя розболілась — жах! І рука клята. А він сік і сік, літав навколо мене… Навіть сонця не боявся, яке вже запалювалось на обрії. Він же був наполовину упир. Я не могла нічого вдіяти. Врешті впала. Не було сил. Лежу я собі. Дивлюсь на небо та й думку гадаю: невже то кінець і він переможе? Невже все? І чогось так тяжко стало, ось-ось заплачу. А там на небі де-не-де зорі. Таточку, думаю, мамочко, ну як же се так? Ну це ж нечесно. Я ж все робила правильно, як ви вчили. А бачите… І чого ви з зірочок не скажете мені чого, не поможете чим? А мо, й краще. Значить, я скоро до вас. І тут я бачу — зірочки мерехтять, чи так чогось, чи од слізоньок моїх. А тоді бачу — звідкись іще світло мерехтливе, блакитне таке. Дивлюсь — та то ж чотки татові, мені на зап’ястя намотані. Мерехтять чогось. Я ж і придумала. І їм мовлю в думках. Так ото…Ох… Важко чогось. Ото я їм і мовлю: дякую вам, рідні мої. Я ВІРЮ, шо ви там живі, ждете мене. НАДІЮСЬ, шо