Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Стрі-чен-ня 📚 - Українською

Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

242
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Стрі-чен-ня" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 34
Перейти на сторінку:
ви мені допоможете зараз. Я ЛЮБЛЮ вас, таточку й мамочко! І я зірвала з руки чотки. Ось тобі, кажу, виродок, а не упирського царювання! І як мигнуть чотки, та й засліпили його вражого! І він меч випустив. Я на ноги та й до меча. А він собі погляда. Я ж і зрозуміла все. Шо, кажу, пан полковник, хочете аби я меча взяла? Для того це і затіяли? Розчарую вас — і цього не вийде. І я взяла меч за рукоять отако-о, через хустину. Він як побачив, так розлютився, до мене кинувся, шоб забрати а я його ж по череву мечем. Він і впав, як неживий. Я знаю, він тепер довіку хворіти буде од того. Не буде йому спокійної смерті. Він упав і ше кричить мені: «Не роби цього! Він принесе їм тільки війни, кровожерливість, жагу влади!» Я кажу: без вас знаю. І нікому не ддаю. Але, кажу, ше мені потрібна книга. Знаю, шо не ддасте, та я й сама возьму. І я зібрала з леза меча його кров та й лизнула. Але не ковтала. Тоді й прибрала собі його подобу і його думки, а його замінила собою. Смішно, хи! Вовкулаки Іскрині туди як явились, бачать, лежу я поранена. А я тим часом у Борковського в шатрі книгу свою забрала та й дьору. З тим і знайшла вас у степу. Бачите, я й тут упоралась. Страшно тільки, шо упирі знов до влади рвуться. І вовкулаки ж їм помагають. Гарно, шо ви Гната найшли. Я все за нього переймалась. А так нічого. І нога ніби переболіла…

ХІІІ. Іван Мазепа

— Ой горе тій людині, що з вурдалаками долю пов’язала, повір мені, доню, — розказував я Наталі. — Я вже за свій вік цього насьорбався.

Вона тільки кивала головою.

Гнат був із нами і не дуже, либонь, розумів, про що ми.

Та головне, що ми були разом, і все більш-менш благополучно скінчилось тут, під Чигирином.

Ночували ми знов у зимівниках, бо в таборах було неспокійно, не до нас було там, у таборах, і москальських, і черкаських.

Там, під Чигирином, славною гетьманською столицею нашою, святкували перемогу і ховали мертвих.

І Тясмину тісно було од трупу козацького й крові.

Татар було врешті вигнано з вкраїнської землі, але чи надовго?

У будь-якому випадку ми мали перебути цю ніч у зимівниках, а на ранок відправлятися в путь, назад, на північ, але не на Чернігівщину ж до Борковського.

В Київ мені теж не хотілось — не набагато ліпше.

На Слобожанщину?

Е, ні, і Наталю вести ближче до смерті батька з матір’ю, і самому до смертей юності — ні.

На Полтавщину не можна — там Іскра.

А на правому березі — одні руїни.

Я думав, у Ніжин, знову ж таки, і сотня Черниша вранці виходить, і нам по дорозі.

Хоч це, виходить, і з Чернігівським полком, а все ж ліпше, ніж самим.

Самі-бо ми вже наїздились.

Отож я все говорив і говорив сим вечором, як і декілька днів тому коло хати-куреня, дуже вже, знаєте, був радий бачити Наталю і Гната коло себе після всіх тих бід.

А Наталя послухала мене та й каже:

— Тут таке, дядьку, — мовила несміливо, — меч сей до мене розмовляє.

Мене тіпнуло.

— Що каже? — питаю.

— Загалом «моя княгине, велика княгиня Топеш» і просе, шоби взяла його, доторкнулась, каже, «зійдіть на престол». Але він на МарІ говорить, не по-нашому. Я МарУ ше поганенько знаю, а все ж розумію. А ше я помітила, шо він може слухатись моїх думок — рухатись, куди накажу, літати.

— То недобре, Наталко, — мовив я похмуро, — не можна йому, виходить, більше коло тебе знаходитись. Оддавати треба, а куди?

— А куди в старі часи оддавали? — спитав Гнат.

— Упирі — ХранителяМ, — одповів я. — А люди — ВартІ.

— Кому? — спитала в один голос молодь.

— ВартА — це така таємна рада лицарів ВедіЇ, котрі усі до одного є чарівниками-характерниками. Так кажуть, — всміхнувся я. — Збіговисько це існує з давніх літ. У них, кажуть, є або були свої війська, розвідники, ватажки. Діють вони з однією метою — відвернути пришестя нового царства тьми, нової війни Тисячі Літ.

— І це все справді є? — спитала ошелешена Наталя.

— Не знаю, — одповів я. — Особисто я знав лише одного з них, одного з їхніх ватажків тут, на цій землі. Він був учителем твого батька, Наталю, і його вбив упир. Оце все, що я знаю. А ще ім’я його — Тарас. Характерник Тарас.

— А чому ж не можна оддати їм? — спитав Гнат.

— А тому, що я не знаю, чи є вони досі, — мовив я. — Якби вони були, то меч мав би бути в них. І Наталю мали б охороняти вони, а не оцей старий недолугий дід, — показав я на себе.

— Та ну вас, — махнула рукою Наталя.

— І Борковського вони мали б давно знищити, якщо на те пішло, — кинув ще я, — разом із Іскрою. Кажуть, що ВартА колись була ледь не всесильною. А зараз не знаю. Я ж не стрічав за свій вік ні одного ВартовогО.

Коли вже повечоріло, ми перебралися в курінь.

На вулиці віяв вітер із степів, небо світило в ніч тихими серпневими зорями.

Неспішно близилась ніч.

— Чого так собаки виють? — спитала, позіхаючи, Наталя. — Чи на негоду?

— Може, — позіхнув і собі Гнат.

— То не собаки, — обірвав я джуру.

— А хто? — спитала молодь.

— Степові вовки, — злісно процідив я, — піду-но я надвір, а ви спіть.

Я знав, що дітвора засне швидко, потомились же, а я цю ніч спати не хотів.

Бозна, що то за виття, що за вовки.

Нагнало хмар, і ніч змінилась, стала важкою, колючою; я зиркнув униз вулицею і, окрім перев’язі тинів та побілених стін хатинок, нічого не побачив. Стріхи ж хат танули в густій імлі.

Я пройшовся до хвіртки, тоді оминув садок і постояв під вербами, за якими вниз з пагорба спускались городи.

Запалив люльку, попихтів, висипав тютюн на землю.

Заморосив дощик.

Я вернувся в господу.

Там було темно, всі спали,і лише згодм я помітив коло печі, коло самої заслонки декілька пар червоних вогників.

— Вовкулаки, — прошепотів я злякано.

— Вовкулаки, — почулося ззаду ствердно, — вовкулаки ми.

І удар по тімені, либонь, прикладом мушкета.

Я впав і знепритомнів.

Очунявся через деякий час, в хаті-курені було вже багато людей.

Мо, й не людей, правда.

Розмовляли голосно,

1 ... 20 21 22 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стрі-чен-ня"