Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Все це було в мені, все це є й зараз, варто тільки знову...

- Мені потрібно більше світла, - я стала копирсатися в аптечці. Автомобільна та й то неповна. А ось у мене було майже все потрібне. Охоронці ж купили набагато більше, ніж потрібно було тоді для Алекса - "щоб точно не помилитися, дівка в лікарні не шарила ніфіга", - Алекс, піднімися до мене в кімнату, принеси білий пакет з шафи.

Він кинувся виконувати розпорядження. Хоч хлопці увімкнули всі лампи в кімнаті, світло все одно не було як в операційній.

Але його достатньо. Я знаю, що достатньо.

- Артуре, В'ячеславе, тримайте його, - обоє тут же підкорилися, - Алексе, одягни рукавички, допоможеш, - сказала охоронцеві, що повернувся.

Розстелила на тумбочці чисту серветку, на ній розклала упаковані стерильні інструменти та перев'язувальний матеріал, ампули та шприци, поставила флакони з антисептиками.

- Баріне, та не треба ніфіга...

- Хронічні захворювання, алергія на знеболювальне? - проігнорувавши його слова, спитала я.

- Відповідай! - наказав Артур.

- Ні, - неохоче кинув Віталій.

- "Ні" - це відповідь на обидва питання?

- Давай, починай уже! - гаркнув і скривився від болю.

Руки не тремтіли. Мабуть, неодмінно повинні були, але не тремтіли. Як і голос, що давав розпорядження. Зникла ця кімната, зникли чоловіки, які утримують норовливого пацієнта. Померкло все, крім ударів пульсу чоловіка - в міру прискореного і страшної рани. Тільки на вигляд, адже поранення непроникне. Легше, ніж те, що було у Джейка... Це точно.

Очевидно за всіма ознаками. Отже, все буде добре. Алексу страшно, але він слухняно і вправно виконував, що я казала. І ось уже замість ран міцні та акуратні шви. Наклала пов'язку. А ось тепер почали тремтіти руки.

Краще після, ніж під час.

- Віталію, як почуваєтеся? - схилилася до притихлого пацієнта.

- Наче в м'ясорубку засунули, - пробурмотів він, - а так нормально, - і неохоче додав, - Дякую.

Як же давно я не чула такого...

- Органи цілі, - кашлянувши, промовила я, - але потрібно кілька днів спокою та прийом необхідних препаратів.

- Пишіть що, - охоче відгукнувся Слава.

- Тут впораєшся? - спитав Артур. Я кивнула, - Вадиме, чекаю в кабінеті за десять хвилин.

Тільки зараз я помітила дірку на правому рукаві його сорочки і те, що колір темної тканини навколо неї відрізнявся від решти. Відкрила рота, щоб поставити запитання, але Артур швидко вийшов. Зняла рукавички та кинула їх до інших використаних матеріалів у пакет. Накидала список у смартфоні В'ячеслава. Попросила Алекса приглянути за Віталієм і прихопивши свою аптечку, попрямувала шукати Артура.

У його ванній горіло світло, а двері були трохи відчинені. Я постукала.

- Якого хріну? - обізвався він.

- Артуре, я..., - зачепила рукою двері, і ті відчинилися наполовину. Стоячи біля умивальника, оголений по пояс Артур ніяково намагався лівою рукою закріпити бинт на правому передпліччі. У самому умивальнику лежала розкрита ще одна автомобільна аптечка.

- Міг би сказати, що поранений, - я зайшла всередину.

- Це подряпина, і я сам впораюся.

В очі кинулися шрами. На лівому плечі і два на животі та грудях. Зі слідами швів і дуже криві. Накладені точно не в операційній.

- Дай я подивлюся, - намагаючись не вирячитися і проігнорувавши його безапеляційний тон, промовила я і підійшла ближче.

Артур неохоче дозволив. Навіть не скривився, коли я почала обережно обмацувати кістку. Скоріше для страховки, адже поранення легке. Як і передбачала, вона ціла. І правда "подряпина", якщо не брати до уваги того, як сильно кровоточила. Кивнула на стілець, і Артур слухняно сів. Тепло його сильного тіла огортало мене, особливо коли Артур поклав мені руку на талію. Для зручності. Начебто. Від цього доторку по всьому тілу побігли мурашки. Ігноруючи непрохані відчуття, я взялася за справу.

– Так подобається, правда ж? – майже прошепотів він.

– Що? - щоки жарко палали.

- Лікувати, - я буквально плавилася від його погляду, - у тебе очі горять. Навіть яскравіше, ніж я пам'ятаю.

Я обережно забинтувала передпліччя.

- Артуре, я тобі така вдячна за... За все це.

Наші погляди зустрілися. Він мій не відпускав, а я цього й не хотіла.

- Врятувала Віталія, підлатала мене і ще дякуєш?

- Ти розумієш про що я....

- Розумію. Але це я вдячний тобі за допомогу.

- Я можу спитати, - почала я.

- Все залагоджено, - ніби прочитавши думки, відмахнувся Артур. Підвівся і вийшов, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Мені нічого не залишалося, окрім як теж піти.

Стан Віталія був цілком стабільним, він навіть зміг заснути після того, як я вколола знеболювальне. Сама я якимось дивом відключилася ближче до ранку, сидячи у кріслі у його кімнаті. А коли прокинулася, Віталія вже не було.

Він виявився у кабінеті Артура. Вони почали ранок із пляшки віскі.

- Доброго ранку, панове, - підійшовши до столу, я накрила кришкою пляшку і забрала її разом із двома склянками, примудрившись взяти їх в одну руку. Мабуть, остаточно не прокинулася, раз зважилася на подібне.

– Не зрозумів, – першим подав голос Віталій.

- Ви двоє приймаєте антибіотики, - я вказала на нього та Артура, - вони для спиртного не найкраща компанія. Та й взагалі, починати ранок з алкоголю – моветон.

Можливо, мені здалося, але губи Артура здригнулися, ніби він намагався стримати усмішку.

- Я попрошу приготувати вам сніданок, - солодко усміхнувшись, я покинула кабінет. Примудрилася не розбити склянки і занесла всю здобич на кухню.

Після обіду приїхав Валик. Виявляється, це був ніхто інший, а Колосов Валентин Іванович – один із найкращих хірургів-травматологів країни. Ми були вже знайомі - кілька років тому він прочитав кілька лекцій як запрошений фахівець. І ось тепер доля зіткнула нас знову.