Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Рельєф навколо уже не був пласким, але зберіг геометричну правильність: тут плато, котловини й шельфи чергувались одне з одним, на різних рівнях. Але мій шлях залишався гладким і тьмяно освітленим, і я підбігцем долав його поміж руїн тисяч Стоунхенджів. [125]

Я наддав кроку, й незабаром уже біг повз галереї, амфітеатри, ліс кам’яних стовпів. Інколи мені здавалося, наче я помічаю серед них то там, то тут нечіткий порух, але, знову ж таки, цілком можливо, це був ефект швидкості та недостатнього освітлення.

— Відчуваєш щось живе поблизу? — звернувся до Фракір.

— Ні.

— Я наче помітив, як щось рухалося...

— Може, ти й помітив. Але це не означає, що воно тут.

— Ти почала розмовляти тільки вчора, а вже опанувала сарказм.

— Не хотіла цього казати, шефе, але все, чому вчуся, переймаю з твоїх вібрацій. Тут більше нікого нема, щоб навчити мене гарних манер та іншого такого.

— Туше[126], — мовив я. — Скажу тобі, якщо буде щось не так.

— Туше, шефе! Ой, подобається мені цей бойовий жаргон!

Ще трохи, і я стишив біг. Попереду й праворуч щось миготіло. Я помітив блакитні й червоні проблиски, різної інтенсивності. Зупинився. Кольори спалахували хіба на мить чи дві, але цього було досить, аби мене насторожити. Я чекав, спостерігаючи за тим місцем, де з’являються зблиски.

— Так, — озвалася нарешті Фракір. — Обережність не завадить. Але не питай мене, що це може бути. Маю лише відчуття невизначеної небезпеки.

— Можливо, мені вдасться просто прослизнути мимо, хай там що це таке.

— Для цього тобі довелося б зійти зі стежини, — відповіла Фракір, — бо вона пролягає крізь кам’яне коло, звідки йдуть спалахи. Я б не радила тобі цього робити.

— Ніхто не казав, що мені не можна сходити з цієї стежини. У тебе є інструкції стосовно цього?

— Я знаю, що ти маєш триматися стежини. Хоча не маю спеціальних інструкцій щодо цього.

— Гм-м...

Стежка забирала праворуч, і я йшов, куди вона вела, — до середини кола, складеного з масивних кам’яних брил. Я трохи сповільнив ходу, але не відхилився вбік. Наближаючись, уважно придивлявся й помітив, що стежина заходить до кола і там зникає.

— Маєш слушність, — зауважила Фракір. — Схоже на драконяче лігвище.

— Але ми маємо пройти саме тут?

— Так.

— То так і зробимо.

Тепер я вже крокував, а не біг, а освітлений шлях пролягав між двох кам’яних пілонів.

Усередині кола освітлення стало іншим. Тут було світліше, хоча й це місце залишалося чорно-білим графічним ескізом із раптовими відблисками чарівної країни. Уперше я побачив тут ознаки життя. Під ногами з’явилося щось схоже на траву, сріблясту, вкриту краплями роси.

Я зупинився, а Фракір стиснула мені руку дивним чином: це був радше не сигнал тривоги, а прояв цікавості. Праворуч від себе я помітив вівтар, геть не схожий на той, через який перескакував у каплиці. Цей вівтар був грубо обтесаною кам’яною брилою, покладеною на два валуни. Він не мав на собі жодних свічок, покровів чи інших церковних атрибутів — лише жінка, яка лежала там зі зв’язаними руками й ногами. Оскільки я пригадував себе в точно такій неприємній ситуації, усі мої симпатії були на боці цієї незнайомої леді з білявим волоссям та чорною шкірою. До того ж риси її обличчя здалися мені дивним чином знайомими. А от до ексцентричного молодика, котрий стояв позаду вівтаря, обличчям до мене, піднявши руку з клинком, я відразу ж відчув ворожість. Права половина його тіла була цілковито чорною, ліва — сліпучо-білою. Пошалівши від цієї картини, я посунув уперед. Якби міг зараз видати свій фірмовий «Концерт для кухонного комбайна „Квізінарт“[127] та мікрохвильовки», ці заклинання перетворили б його на фарш та стушкували живцем, але, на жаль, я не міг вимовити жодного слова.

Мені здавалося, що молодик утупивсь у мене, коли я рвонув до нього, але через абсолютну чорноту половини його обличчя та сліпучу білизну іншої половини я не мав змоги роздивитися його очі. А тоді ніж опустився, описавши дугу, лезо встромилося жінці в груди, під грудину, вона закричала, кров забила струменем, червоним, на суцільно чорно-білому тлі, вкривши руку того вилупка наче червоною рукавичкою. І тут я зрозумів, що якби спробував промовити заклинання, а я зміг би це зробити, то зумів би і врятувати її.

Тоді вівтар згорнувся, піднявся сірий смерч і заховав усю картину мені з-перед очей. Струмок крові закрутився у цьому вихорі, наче стовпчик біля цирульні[128], поступово розпливаючись, забарвивши воронку червоним, потім рожевим, збляк до сріблястого, відтак смерч розтанув. Коли я добіг до місця жертвоприношення, під моїми ногами була трава. Щойно тут стояв вівтар, а тепер його не було, так само, як і того жерця. Як і жертви.

Я стояв, наче вкопаний, тільки озирався навкруги.

— Це що, сон? — запитав уголос.

— Не думаю, що можу бачити сни, — озвалася Фракір.

— То скажи, що ти бачила?

— Я бачила, як незнайомий мені хлопець заколов леді, котра лежала зв’язаною на камені. Тоді вся картинка згорнулася й здиміла. Хлопець був чорно-білий, кров — червона, леді — Дейдра...

— Що ти сказала? Боже правий, ти маєш слушність! Я не впізнав її через цей клятий негатив. Але ж вона вже мертва...

— Мушу тобі нагадати: я бачила те, що, на твою думку, бачив ти. Голі факти мені невідомі, тільки те, як їх перетасувала твоя нервова система. Моє ж власне, інакше, чуття каже мені, що тут не було справжніх людей, а були створіння на кшталт тих подоб Дворкіна чи Оберона, які приходили по тебе тоді, у печері.

І ось тут мені в голову спала абсолютно жахлива думка. Подоби Дворкіна та Оберона змусили мене згадати про тривимірні комп’ютерні моделі. А здатність Колеса-Привида розгортати зображення саме й базувалася на цифровому кодуванні ділянок Лабіринту. Я сам заклав у нього таку можливість. А Привид і раніше