Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— Годі, з мене досить! — вигукнув несподівано єфрейтор.

— Ви щаслива людина, — сказав Швейк. — Деяким людям ніколи не буває досить.

— Нічого, тобі в бригаді покажуть де раки зимують. А я з тобою воловодитись не хочу, — це були останні слова єфрейтора, після чого він остаточно замовк.

Розмова серед конвоїрів взагалі не клеїлась. Мадяр балакав з німцем на особливий манер, бо знав з німецької мови тільки «Jawohl» і «Was»[557]. Коли німець йому щось розповідав, мадяр кивав головою і казав: «Jawohl», а коли той замовкав, мадяр вимовляв «Was», і німець знову починав говорити. Конвоїр-поляк тримався аристократично. Ні на кого не звертав уваги і розважався тим, що сякався на землю, дуже зручно користуючись для цього пальцем правої руки, потім меланхолійно розмазував це прикладом гвинтівки по підлозі, а запаскуджений приклад елегантно витирав об штани, причому безперестанку бурмотів:

— Свята Панно.

— Щось у тебе це не дуже ловко виходить, — звернувся до нього Швейк. — У нас на Боїшті у підвалі мешкав підмітайло Махачек. То він зазвичай сякався на вікно і так майстерно розмазував, що з того утворювалася картина «Як Лібуша віщує славу Празі»[558]. За кожну картину він діставав від жінки таку державну стипендію, що завжди ходив з розпухлою пикою. Проте він свого мистецтва не зрікався і постійно в ньому вдосконалювався. Це, між іншим, була його єдина розвага.

Поляк нічого не відповів, і під кінець увесь конвой занурився у глибоку мовчанку, ніби вони їхали на похорон і зі смутком думали про небіжчика.

Так вони й прибули до штабу бригади у Вояличах.

***

Тим часом у штабі бригади відбулися ґрунтовні зміни. Керівництво штабом бригади довірили полковникові Ґербіху. Це була людина великих військових здібностей, які у формі подагри перемістилися йому в ноги. Але полковник мав у міністерстві дуже впливові знайомства, завдяки яким не вийшов на пенсію, а тинявся по різних штабах великих військових з’єднань, діставав підвищену платню з належними додатками воєнного часу і завжди залишався на одному місці, аж поки під час приступу подагри не робив якоїсь дурниці. Тоді його знову переводили до іншої частини, безперечно, з підвищенням. З офіцерами під час обіду полковник, як правило, ні про що інше не говорив, тільки про свій набряклий палець на нозі, який страшенно розпухав, і полковникові через це доводилося носити спеціальний чобіт.

Під час їди він з великою приємністю розважав усіх розповідями про те, що цей палець у нього вічно мокрий, бо потіє, і йому доводиться обкладати його ватою і що випоти з пальця пахнуть скислою м’ясною юшкою.

Зрозуміло, чому ввесь офіцерський склад від щирого серця завжди прощався з полковником, коли його переводили на інше місце. Проте, зрештою, це був дуже чемний пан. Він цілком подружньому ставився до молодших офіцерських чинів і завжди розповідав їм, скільки, бувало, з’їдав і випивав усіляких смачних речей, поки його не здолала подагра.

Коли Швейка доставили до бригади і за наказом чергового офіцера повели з відповідними паперами до полковника Ґербіха, там у нього сидів поручник Дуб.

За кілька днів після походу Сянок — Самбір з підпоручником Дубом сталася нова пригода. За Фельштином одинадцята маршова рота зустріла табун коней. Їх гнали до драгунського полку в Судову Вишню.

Поручник Дуб і сам не знав, як це трапилось, але йому заманулося продемонструвати перед поручником Лукашем своє кавалерійське мистецтво. Він скочив на коня і зник разом з ним у долині струмка. Пізніше поручника Дуба знайшли в невеличкій трясовині. Кінь так міцно посадив його туди, що і найвправніший садівник не спромігся б зробити це краще. Коли поручника за допомогою аркана витягли звідти, він ні на що не нарікав, тільки тихо стогнав, наче перед смертю. Його відвезли до штабу бригади, повз яку проходила рота, і поклали там у невеличкий лазарет.

За кілька днів він прийшов до тями, і лікар сказав, що після того, як йому двічі або тричі помажуть спину й живіт йодом, він може сміливо наздоганяти свою частину.

Тепер поручник сидів у полковника Ґербіха і говорив з ним про найрізноманітніші хвороби. Він знав про загадкове зникнення Швейка під Фельштином і коли раптом побачив його, заволав ярим гласом:

— А, то ти знову тут? Багатьох падлюк чорти носять по світі, але ще гіршими тварюками вони вертаються. І ти — один з них.

Для повноти картини слід додати, що поручник Дуб під час своєї пригоди з конем дістав невеличкий струсик мозку, і тому ми не повинні дивуватися з того, що, підбігши до Швейка впритул і закликаючи Бога на боротьбу зі Швейком, Дуб почав волати віршовано:

— Отче на небі, взиваю до тебе, димом сокриті від мене гармати гримучі, несамовито шугають стріли свистючі! Ти ж бо, Всесильний, вирішуєш битву усяку, дай мені сили здолати оцю харцизяку... Де ти блукав, ледацюго? Чий це мундир ти на себе натяг?

Треба ще додати, що в канцелярії хворого на подагру полковника панував демократичний дух — правда, тільки між нападами подагри. У полковника перебували всі чини, щоб вислухати його міркування з приводу набряклого пальця, що відгонив прокислою м’ясною юшкою.

У ті хвилини, коли полковник Ґербіх не відчував болю, в його канцелярії товклася сила-силенна всіляких офіцерських чинів, бо в такі виключні моменти він завжди був дуже веселий і говіркий, збирав навколо себе слухачів і розповідав їм масні анекдоти, що на нього діяло просто прекрасно, а його співрозмовникам дарувало задоволення вимушено посміятися з бородатих анекдотів часів генерала Лаудона[559].

Служити у полковника Ґербіха в такі періоди було дуже легко, всі робили, що хотіли. Хоч би в якому штабі з’явився полковник Ґербіх, там обов’язково крали і казилися на всі лади. Так було й сьогодні. Разом зі Швейком до канцелярії полковника напхалося багато різних офіцерських чинів.

Усі мовчки чекали, що буде далі, а полковник тим часом вивчав лист до штабу бригади, написаний майором з Перемишля.

Лише поручник Дуб продовжував розмову зі Швейком у звичній для нього люб’язній манері:

— Ти мене ще не знаєш, але коли взнаєш, то від страху задубієш!

Полковник не