Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, я хочу ще пограти, якщо ти позичиш мені тисячу песет, — сказав Ел. — Мені належить куди більше, і я залишу тобі доручення на мою платню.
— Не треба мені ніякого доручення. Віддаси сам, як отримаєш.
— Навряд чи я сам її отримаю, — мовив Ел. — Що, знову розпускаю нюні, еге ж? Та й гра — це богемний звичай, знаю. Але тільки в такій-от грі я можу хоч якийсь час не думати про завтра.
— А як тобі Маноліта? Ти їй сподобався.
— У неї очі, як у змії.
— Вона непогана дівчина. І приязна, і нічого такого за нею нема.
— Не хочу я ніякої дівчини. Я хочу піти туди й знову грати в кості.
У кінці столу Маноліта голосно сміялася з англійця, який сказав щось по-іспанському. Майже всі, хто був з нами за тим столом, уже пішли.
— Допиваймо вино і ходім, — сказав Ел. — А ти сам не хочеш пограти?
— Спочатку подивлюсь, як гратимеш ти, — відказав я і гукнув офіціантові, щоб приніс нам рахунок.
— Куди ви? — спитала через стіл Маноліта.
— До мене в номер.
— Ми прийдемо пізніш, — сказала вона. — Цей англієць такий кумедний.
— Вона вправляється на мені в дотепності,— озвався англієць. — Висміює мої помилки в іспанській мові. Слухайте, хіба «leche» не означає молоко?
— Це тільки одне із значень.
— І щось непристойне також означає?
— Боюся, що так, — сказав я.
— Ну, це справді жахлива мова, — сказав він. — Маноліто, годі забивати мені баки. Годі, чуєте?
— Я не забиваю вам баки, — засміялася Маноліта. — Навіть не знаю, де вони у вас, ті баки. Я просто сміюся з «leche».
— Але ж це справді означає молоко. Онде й Едвін Генрі підтвердив, хіба ви не чули?
Маноліта знову засміялася. Ми встали з-за столу.
— Ну й дурень же він, — сказав Ел. — Мені аж захотілось відбити її в нього, щоб не був такий дурень.
— Хто їх знає, цих англійців, — мовив я. Зауваження було аж надто глибокодумне, і я зрозумів, що пляшок ми замовили забагато.
Надворі вже почало холодніти, і по небу над широкою ущелиною Гран-Віа, що пролягла між двома рядами будинків, пливли освітлені місяцем великі білі хмари. Ми рушили тротуаром, у якому після цілоденного обстрілу зяяли свіжі вирви з рівними краями і кругом ще лежали неприбрані уламки каміння, тоді почали підніматися на пагорб до Пласа-Кальяо, де стояв готель «Флоріда», звернений лицем до протилежного схилу, з якого широка вулиця вела просто до фронту.
Ми пройшли повз двох вартових біля темного під'їзду і затрималися перед дверима, слухаючи, як стрілянина десь у кінці вулиці переросла в суцільний тряскіт, а тоді враз урвалася.
— Якщо так триватиме й далі, мені, мабуть, доведеться йти туди, — мовив Ел, дослухаючись.
— Нічого особливого, — сказав я. — Та й стріляли не там, а лівіше, десь коло Карабанчеля.
— А мені здалося, що прямо внизу, в самому парку.
— Так тут відбивається звук уночі. Завжди вводить в оману.
— Навряд чи вони контратакуватимуть нас цієї ночі,— сказав Ел. — Тепер, коли вони закріпилися на висотах, а ми стоїмо по тій річечці, їм начебто ні до чого залишати свої позиції, щоб спробувати вибити нас звідти.
— По якій річечці?
— Та ти ж знаєш, як вона зветься.
— А-а, по тій.
— Еге ж. По тій річечці без весел.
— Ходімо вже. Нема чого слухати. Тут кожної ночі така стрілянина.
Ми пройшли через вестибюль, повз нічного чергового за конторкою, і він підвівся й провів нас до ліфта. Тоді натиснув кнопку, і ліфт спустився вниз. У кабіні був якийсь чоловік у кошлатій білій овечій куртці вовною назовні, з рожевою лисою головою та сердитим рожевим обличчям. У руках і під пахвами він тримав шість пляшок шампанського.
— Якого біса ви спустили ліфт? — спитав він.
— Та ви ж катаєтесь у ньому вже з годину, — сказав нічний черговий.
— Бо не можу нічого з ним вдіяти, — відказав чоловік у кошлатій куртці. Потім спитав мене: — Де Френк?
— Який Френк?
— Ви ж знаєте Френка, — сказав він. — Ідіть допоможіть мені з цим ліфтом.
— Ви п'яний, — сказав я йому. — Вийдіть-но з кабіни і дайте нам піднятися вгору.
— Та й ви були б п'яний, — мовив чоловік у кошлатій білій куртці.— Та й ви були б п'яний, товаришу дорогий друже. Слухайте, де Френк?
— А де він, по-вашому, має бути?
— У кімнаті того Генрі, де грають у кості.
— їдьмо з нами, — сказав я. — Тільки не чіпайте кнопок. Через те ви щораз і спиняєтесь.
— Я можу літати На чому хочете, — мовив чоловік у кошлатій куртці.— І на цьому бісовому ліфті можу. Хочете, зроблю фігуру?
— Годі вже, — сказав йому Ел. — Ви п'яний. А нам треба грати в кості.
— А хто ти такий? Ось як уріжу зараз пляшкою!
— Ану спробуй, — сказав Ел. — Я тебе швидко вгамую, бісів ти п'янюга, Санта-Клаус липовий.
— Бісів п'янюга, Санта-Клаус липовий, — проказав за ним той лисий чоловік. — Бісів п'янюга і липовий Санта-Клаус. Оце така дяка Республіки!
Ліфт зупинився на моєму поверсі, і ми пішли коридором.
— Візьміть у мене пляшки дві,— сказав лисий чоловік. Тоді спитав: — А ви знаєте, чого я п'яний?
— Ні.
— Ну, то я вам і не скажу. А то б ви здивувалися. Бісів п'янюга і липовий Санта-Клаус. Так-так-так. А ви звідки, товаришу?
Танкіст.
— А ви, товаришу?
— Знімаю фільм.
— А я бісів п'янюга і липовий Санта-Клаус. Так. Так. Так. Повторюю. Так. Так. Так.
— Ідіть ви із своїм шампанським… — сказав Ел. — П’янюга, липовий Санта-Клаус.
Ми вже стояли перед дверима мого номера. Чоловік у кошлатій білій куртці взяв Ела за рукав великим і вказівним паль-фШи.
Ви мене насмішили, товаришу, — мовив він. — Справді насмішили.
Я відчинив двері. У кімнаті було повно тютюнового диму, і гра тривала так само жваво, як і тоді, коли ми йшли, тільки на столі вже не було шинки, а в пляшці — віскі.
— А-а, це Лисий, — мовив один з гравців.
— Здрастуйте, товариші,— сказав Лисий, розкланюючись. — Доброго здоров'я. Доброго здоров'я. Доброго здоров'я.
Гра припинилась, і всі почали закидати його запитаннями.
— Я вже склав рапорт, товариші,— сказав Лисий. — А оце трохи шампанського. І в усій цій історії мене тепер цікавлять хіба що її мальовничі моменти.
— А як сталося, що від тебе повтікали твої ведені?
— Вони в цьому не винні,— відказав Лисий. — Я так захопився тим мо-то-рошним видовищем, що зовсім забув про своїх ведених, і схаменувся аж тоді, коли навколо мене закрутились усі оті «фіати» і я відчув, що в мого вірного лі-та-чочка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.