Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Твори в 4-х томах. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Твори в 4-х томах. Том 2" автора Ернест Міллер Хемінгуей. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 199 200 201 ... 231
Перейти на сторінку:
тільки біля очей лишилися брудні плями.

— Ти б витер їх рушником, — сказав я.

— Що?

— Подивися ще раз у дзеркало.

— Воно запітніло від пари, — сказав він. — Та й біс із ним, я почуваю себе чистим.

— А тепер — вечеряти, — мовив я. — Ходімо, Маноліто. Ви знайомі?

Я побачив, як Маноліта зміряла Ела поглядом.

— Добрий вечір, — сказала вона.

— Як на мене, це добра ідея, — озвався англієць. — Повечеряти таки треба. Але де?

— Вони що, в кості грають? — спитав Ел.

— А ти хіба не бачив, коли ми прийшли?

— Ні,— відказав він. — Я бачив тільки шинку.

— Грають у кості.

— Ви собі йдіть вечеряйте, — сказав Ел. — Я залишаюся.

Коли ми виходили, на підлозі їх було шестеро, а Ел Вегнер

саме намірявся відрізати собі шинки.

— Ви з яких військ, товаришу? — почув я запитання одного з льотчиків, звернене до Ела.

— Танкіст.

— Кажуть, з танків тепер ніякої користі,— мовив льотчик.

— Багато чого кажуть, — відповів Ел. — Що там у вас? Кості?

— Хочете глянути?

— Ні,— сказав Ел. — Хочу кинути.

Ми — Маноліта, я і довготелесий англієць — спустились у вестибюль і дізналися, що всі наші вже пішли до ресторану «Гран-Віа». Угорець залишився слухати нові платівки. Я дуже хотів їсти, а годували у «Гран-Віа» препогано. Ті двоє, що робили зі мною фільм, уже повечеряли й пішли лагодити несправну камеру.

Ресторан містився у підвалі, і, щоб потрапити туди, треба було поминути вартового, пройти через кухню, а тоді спуститися

сходами до самого ресторану. Орудували ним явно нечисті на руку люди.

Того вечора там подавали ріденький пшоняний суп, жовтий рис із кониною, а на десерт апельсини. У меню значилася ще одна страва — горошок з ковбасою, що її, як усі казали, неможливо було їсти, — але на той час і вона вже скінчилась. Уся газетна братія сиділа коло одного столу, а за іншими тулилися офіцери з дівчатами із бару Чікоте, службовці цензури, що містилася в будинку телефонної станції по той бік вулиці, і всякі незнайомі люди в цивільному.

Ресторан тримала якась анархо-синдикалістська спілка, і там подавали вина з етикетками королівських погребів, на яких стояли дати, коли їх закладено на зберігання. Більшість вин були такі старі, що відгонили корком або ж і зовсім утратили колір і смак. А що етикеток пити не будеш, то я повернув назад три пляшки, поки нам подали хоч більш-менш пристойне питво. Та й то після деякої перепалки.

Тутешні офіціанти зовсім не розумілися на сортах вин. Просто несли першу-ліпшу пляшку, і доводилось покладатися тільки на щасливий випадок. Вони різнились від офіціантів у Чікоте, як чорне від білого. Були нахабні, розбещені великими чайовими і завжди мали в запасі якісь особливі страви — омарів чи там смажених курчат, — що їх продавали поза меню за неймовірну ційу. Але на той час, як ми прийшли, і цього вже не лишилось, отож ми мусили задовольнитися супом, рисом і апельсинами. Цей ресторан завжди дратував мене, бо всі офіціанти являли собою не що інше, як банду здирників, і попоїсти тут, якщо замовляти поза меню, коштувало не дешевше, ніж у нью-йорк-ському «Двадцять одному» чи «Колонії».

Ми сиділи біля столу за пляшкою того не дуже поганого вина— пити його було сяк-так можна, але сперечатися за нього аж ніяк не варто, — коли в ресторані з'явився Ел Вегнер. Він роззирнувся по залу, помітив нас і підійшов.

— Що сталося? — запитав я.

— Обдерли мене як липку, — відказав він.

— Швидко встигли.

— То такі хлопці,— сказав він. — Гравці високого класу. Ну, а чим тут годують?

Я підкликав офіціанта.

— Вже надто пізно, — сказав той. — Не можу нічого подати.

— Цей товариш — танкіст, — сказав я. — Він цілий день був у бою і завтра іде в бій, і він ще нічого не їв.

— Яв цьому не винен, — відказав офіціант. — Надто пізно. Нічого вже нема. Чому товариш не харчується у своїй частині? Військових добре постачають.

— Я запросив його повечеряти зі мною.

— Треба було попередити про це. А тепер надто пізно. Ми вже не обслуговуємо.

— Покличте метрдотеля.

Метрдотель сказав, що кухар пішов додому і в кухні уже загасили плиту. І теж пішов собі. Вони злилися на нас за те, що ми повертали вино.

— Біс із ним, — сказав Ел. — Ходімо в якесь інше місце.

— Нема вже такого місця, де можна попоїсти о цій порі. Вони мають що подати. Просто доведеться піти підмазатись до цього метра й дати йому в лапу.

Саме так я й зробив, і похмурий офіціант одразу ж приніс таріль нарізаного холодного м'яса, потім пів-омара під майонезом і салат із сочевиці з латуком. Метрдотель виділив усе це із свого особистого запасу, який він чи то збирався віднести додому, чи то продати запізнілим клієнтам.

— Багато здерли? — спитав Ел.

— Ні,— збрехав я.

— Б'юсь об заклад, що так, — сказав він. — Гаразд, розрахуємось, коли я отримаю платню.

— Скільки ти тепер маєш?

— Та навіть не знаю. Раніше платили по десять песет за день, а тепер дали надбавку як офіцерові. Але нічого ще не платили, а я не питав скільки.

— Товаришу, — покликав я офіціанта. Він підійшов, усе ще невдоволений тим, що метрдотель обслужив Ела без нього. — Зробіть ласку, принесіть нам ще пляшку вина.

— Якого?

— Будь-якого, аби тільки не було надто старе і не втратило кольору.

— Тут воно все однакове.

Я сказав по-іспанському щось на зразок «чорта воно однакове», і офіціант приніс пляшку шато-мутону «Ротшільд» 1906 року, що було настільки ж добре, наскільки поганючий був кларет, що його ми пили перед тим.

— Слухай, оце вино, — мовив Ел. — Що ти там йому сказав, що він таке приніс?

— Нічого. Просто він витяг навмання добру пляшку.

— А взагалі те королівське пійло здебільшого погань.

— Надте старе. Та й клімат для вина тут ні к бісу.

— А онде й наш обізнаний товариш. — Ел кивнув на один з ближчих до нас столів.

Коротун в окулярах з грубими скельцями, який розповідав нам про Ларго Кабальєро, тепер розмовляв з людьми, що їх я знав як справді важних осіб.

— Здається, він неабияка персона, — сказав я.

— Як вони нагорі, то вже й ляпають язиком, що їм заманеться. Але краще б він почекав з цим до післязавтра. Бо тепер для мене весь завтрашній день, вважай, зіпсований.

Я налив йому вина.

— У тому, що він казав, є здоровий глузд, — провадив далі Ел. — Я вже не раз про це думав, але мій обов'язок — робити те, що мені наказано.

— Не бери цього до

1 ... 199 200 201 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твори в 4-х томах. Том 2"