Читати книгу - "Танок драконів"

«Шлю кожному з вас часточку королевича».

Хай як повернеться бій за Вічнозим, а Аша Грейджой не думає, що брат у ній вціліє. «Теон Перекинчик. Навіть Ведмедиця мріє насадити його голову на палю».

— У тебе є брати? — запитала Аша у своєї наглядачки.

— Тільки сестри,— непривітно, як завжди, озвалася Алісана Мормонт.— Нас було п’ятеро. Ліанна залишилася на Ведмежому острові. Ліра і Джорі — з матір’ю. Дейсі вбили.

— На Червоному весіллі.

— Ага,— сказала Алісана, на якусь мить задивившись на Ашу.— В мене є син. Йому всього два рочки. А донечці дев’ять.

— Ти рано почала.

— Занадто рано. Але це краще, ніж дочекатися, коли буде запізно.

«Мене шпигнула,— подумала Аша,— але нехай».

— Ти одружена.

— Ні. Мої діти — від ведмедя,— посміхнулася Алісана. Зуби у неї були криві, але в усмішці було щось чарівливе.— Жінки з роду Мормонтів — шкуроміни. Перекидаємося на ведмедів і шукаємо собі пару в лісі. Всі це знають.

— Жінки з роду Мормонтів,— у відповідь усміхнулася Аша,— ще й войовничі.

Усмішка на губах іншої жінки розтанула.

— Це ви нас такими зробили. На Ведмежому острові всі діти бояться кракенів, які з’являються з морських глибин.

Давній звичай. Аша відвернулася, слабенько брязнувши ланцюгами.

Третього дня ліс підступив з усіх боків, а порита коліями дорога перетворилася на звірину стежку, якою найбільші вози в обозі не могли проїхати. Тут і там проминали знайомі орієнтири: кам’янистий пагорб, який під певним кутом нагадував вовчу голову; напівзамерзлий водоспад; природну кам’яну арку, порослу сіро-зеленим мохом. Аша всі їх упізнавала. Вона вже проїздила цим шляхом, коли їхала у Вічнозим переконувати брата Теона облишити своє завоювання й повернутися разом з нею у безпеку Пущанського Насипу. «І тут мене також чекала поразка».

Того дня здолали чотирнадцять миль, і це ще було добре.

Щойно запали сутінки, візник, з’їхавши з дороги, зупинив фургон під деревом. Він саме розпрягав коней, коли під’їхав сер Джастин і тимчасово зняв кайдани з ніг Аші. Удвох з Ведмедицею вони провели Ашу в шатро короля. Так, вона бранка, але ж вона з Грейджоїв Пайку, тож Станіс Баратеон, вечеряючи зі своїми капітанами й командирами, любив підкинути їй недоїдки зі свого столу.

Королівське шатро було просторіше за палати лорда в Пущанському Насипі, але, окрім розмірів, більше ні в чому не виявлялася королівська велич. Цупкі стінки з товстої жовтої парусини поблякли, вкрилися плямами бруду і води, а місцями виднілася і цвіль. Над шатром маяв королівський штандарт — золотий, з оленячою головою, вписаною у вогненне серце. З трьох боків шатро оточували намети південних лордів, які прийшли на північ разом зі Станісом. З четвертого боку ревіло священне вогнище, стріляючи в потемніле небо язиками полум’я.

Коли Аша, накульгуючи, підійшла до шатра в супроводі своїх наглядачів, дюжина вояків рубала дрова на багаття. «Рать королеви». Бог їхній називався Р’глор, і був він бог заздрісний. Ашин бог — затонулий бог Залізних островів — у їхніх очах вважався бісом, отож якщо вона не прийме Царя світла, вважай, вона проклята і приречена. «Вони б мене спалили з такою самою охотою, як палять ці дрова». Після бою в лісі дехто так і пропонував, вона сама чула. Станіс відмовився.

Король стояв під шатром, втупившись у священне вогнище. «Що він там бачить? Перемогу? Недолю? Лик свого червоного голодного бога?» Очі глибоко провалилися, коротко підстрижена борідка більше нагадувала тінь на запалих щоках і кістлявому підборідді. Але в його погляді була владність і залізна жорстокість, з якої Аша зрозуміла: цей чоловік ніколи, ніколи не зверне з обраного шляху.

Вона опустилася перед ним на одне коліно.

— Сір...— («Я достатнього смиренна, ваша світлосте? Достатньо побита, похилена і поламана, як на ваш смак?») — Благаю, зніміть кайдани з моїх рук. Дозвольте їхати верхи. Я не тікатиму.

Станіс глянув на неї, як на пса, який насмілився потертися об його ногу.

— Ви заслужили ці кайдани.

— Заслужила. А тепер пропоную вам своїх вояків, свої кораблі та свій розум.

— Ваші кораблі, які не згоріли, і так мої. Ваші вояки... скільки їх залишилося? Десятеро? Дванадцятеро?

«Дев’ятеро. Навіть шестеро, якщо рахувати тільки тих, хто ще здатен воювати».

— Дагмер Заяча Губа ще утримує Торенів Квадрат. Він — безстрашний воїн і відданий слуга дому Грейджоїв. Я можу віддати вам цей замок разом з гарнізоном.

«Напевно»,— могла б вона додати, однак не варто перед таким королем висловлювати сумнів у своїх можливостях.

— Торенів Квадрат не вартий багнюки в мене під ногами. Важливий тільки Вічнозим.

— Зніміть кайдани й дозвольте мені допомогти вам його взяти, сір. Царствений брат вашої світлості уславився своїм умінням перетворювати ворогів на друзів. Зробіть мене своїм солдатом.

— Боги для цього не зробили вас чоловіком. Що можу я? — Станіс відвернувся до вогнища й до тих видінь, які поставали у жовтогарячому полум’ї.

Сер Джастин Масі, схопивши Ашу за руку, затягнув її у королівське шатро.

— Даремно ви це зробили, міледі,— сказав він.— Ніколи не нагадуйте йому про Роберта.

«Справді, могла б і здогадатися». Аша добре знала, як воно буває з молодшими братами. Вона пам’ятала маленького Теона, який жив у побожному страху перед Родриком і Мароном. «Вони цього так і не переростають,— вирішила вона.— Менший братик може хоч до ста років дожити, але так назавжди й лишитися меншим братиком». Потрусивши своїми залізними прикрасами, вона уявила, як приємно було б зайти Станісові за спину й задушити його ланцюгом, яким скуті її зап’ястки.

Повечеряли оленячим рагу, звареним з худореброї тварини, яку вдалося вполювати пластуну на ім’я Бенджикот Бранч. Подавали це рагу тільки в королівському шатрі. А з того боку парусинових стінок вояки отримали окраєць хліба та шматок кров’янки завбільшки з палець; запивали залишками елю Галбарта Гловера.

Пущанський Насип від Вічнозиму відділяло сто льє. Триста миль кручого польоту.

— Були б ми круками,— сказав Джастин Масі на четвертий день переходу, коли посипав сніг. Спочатку то була легка пороша. Холодна і вогка, але їхати не заважала.

Але сніжило і наступного