Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

протестантів», і привіз Кете до її батька, якому все ж таки пощастило зберегти оранжерею і дві комірчини. Грубка, брикетне вугілля, канапа... Старий аж засміявся: вона ж бо вернулася «саме з Тольмом», атож, ще й заявила, що заручена. Старий сміявся повним пеньків ротом, не виймаючи з нього люльки, а тоді спокійно, так само весело посміюючись, узяв привезений ними тютюн. У таких випадках допомагала стара графиня; вона мала телефон, знала людей, і їй конче потрібна була служниця,— бо мусила вже ходити на милицях, а її господарство через деревину, овочі й картоплю, що росли в саду, мало «воєнне значення». Графиня домоглася, щоб Кете звільнили, найняла її до себе й сказала: «Фріце, досі я сподівалася, що ти вдержишся коло Герлінди... А ти знайшов собі кращу. Вона дівка добра, гарна й розумна. І така весела — в мене з нею просто душа радіє!» А вже в листопаді вони зареєстрували в Блюкгофені свій шлюб.

А незадовго до закінчення війни, коли він іще раз прийшов у відпустку, вона шепнула йому на вухо, що «там уже щось ворушиться»...

— Тобі, Тольме, саме тобі вони нічого не зроблять.— І поклала йому ще одну грінку з ікрою.— Це вже взагалі була б ганьба.

— Ганьба?— озвався він.— Та вони й слова такого не знають! Для них немає ні ганьби, ні будь-яких обмежень. А втім, чи є ганьба для нас? Чи відчуваю бодай якусь ганьбу я — тепер, коли наш «Блетхен» проковтнув уже й «Гербсдорфер ботен»? Ми все ростемо, розростаємось, поглинаємо газету за газетою... А мені ось смакує чай, смакує ікра, я милуюся парком, тішусь, коли знов бачу тебе, тоді як Блюме, що не вдержав у руках «Гербсдорфер ботен», може, думає вже про зашморг на шию. Це таке, що росте, росте, і його вже годі стримати... Амплангер ще чотири роки тому попереджував Блюме, що комп'ютер непохибно передбачив занепад їхньої родини. А Блюме вже сто п'ять років є власниками видавництва й друкарні. Ліберальні традиції, заслуги перед демократичною, навіть перед республіканською думкою... І ось — розчиняється в «Блетхені», а заради нього сваритися нам, гадаю, не варто...

— Ні, нам не варто сваритися заради «Блетхена», заради цього ненажерливого, невситимого динозавра, що поглинає навіть не людей, а газети — одна за одною... Ота невеличка «Бевеніхер тагеблат», яку в сорок п'ятому тобі залишив у спадок дядько... Залишив з усім гамузом... А як же ми тоді перелякалися! Навіть хотіли були її продати, і то задешево... Й зоставити собі тільки будинок в Айкельгофі. А ти...

— Авжеж, краще б я справді став директором музею. Така робота була б мені до душі. Але ж продати газету я не міг, аж ніяк, бо ліцензія була оформлена на мене, а термін її ще не скінчився... А ми ж навіть не знали, що нам належала й «Бевеніхер нахріхтен» — дядько відкупив її в Берта Розенталя. І не здогадувались. А тоді з'явився отой милий англійський офіцер і приніс нам звістку, що мене повністю реабілітовано. Повністю. І ліцензію приніс, оту найпершу. Він і про папір подбав. Навіть журналістів привів, отих милих емігрантів, серед яких наймиліший був комуніст Шретер, Катарінин дядько,— потім він пішов од нас і зник. На Сході. Він тут не довго витримав, а там його, видко, посадили за грати й спровадили на той світ. А він же був чоловік тямущий і мав би про це знати.

— Невже тепер для Блюме не можна нічого зробити?

— То мені що — запросити його на каву, висловити співчуття, сказати, як дуже я шкодую, що він упросив нас проковтнути його, перше ніж це зробить хтось інший? Наприклад, Цумерлінг. А Блюме, до речі, хоче, щоб його проковтнули саме ми. Грошей йому не бракуватиме, за ним навіть залишиться старий родинний будинок... От тільки його робота, ліберальні традиції... Їх я не можу йому пообіцяти, і ніхто не може пообіцяти. Повір, ми того «Ботена» зовсім не хотіли, ми не хотіли так розростатись, але ж він просився, щоб ми взяли його до себе — як-не-як, йому краще вже «Блетхен», ніж Цумерлінг із його зграєю. Ганьба... Так, це, звісно, ганьба, але спитай обох Амплангерів, чи відчувають ганьбу вони. Молодий тобі скаже: «Хіба це ганьба, коли курка склює кинуту їй зернину?». До речі, тут ще немає ніякої вигоди, вона з'явиться багато пізніше. Поки що це всього лиш захоплення ринку. Відкупити, доки цього не зробив хтось інший. Це ніби купляєш час, зовсім іще не знаючи, що з ним робитимеш. Спершу «Ботен» стане головною газетою, тобто його видаватимуть для різних місцевостей під різними заголовками. Ще один доброхіть кладе голову на плаху... Нам, звісно, треба буде поставитись до Блюме мило і не тільки запросити їх до себе, а якось зайти й до них... Він до мене дуже прихилився, хтозна й чому... І чого б то він?.. Я ж нічого не зробив, щоб зберегти йому голову. Та, до речі, й не міг нічого зробити. Це розвивається за власними законами, такі процеси ми не в змозі ні передбачити, ні проконтролювати. А настане день, коли й моя голова полетить у кошик до Цумерлінга. Того ж він дивиться на моє, на наше розростання досить спокійно. Ми ж бо тепер приєднуємо газети, по суті, для нього, і потім його вже ніхто в цьому не звинуватить. Навпаки, він зможе навіть стати на певний час ліберальнішим, ніж «Ботен» буде під крилом у «Блетхена»... Графиня правду казала: я був і лишився розумним хлопцем, мені бракує тільки активності. І зібрати навколо себе активні сили я теж полінувався...

— А я оце теж згадала про графиню. Ми з нею, бувало, сиділи тут, нагорі. Вона приводила мене сюди, розв'язувала торбинку з зеленими кавовими зернами, підсмажувала жменю у фаянсовій каструльці, я молола ті свіжопідсмажені зерна, вона заварювала каву, і ми розкошували пахощами Аравії, поглядали на парк, на грядки, на картопляне поле, на просмолену покрівлю оранжереї,