Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Іфенгофені, куди часом навідувався Ганс... І коли один чоловік там збанкрутував, батько знов поквапивсь і запалився бажанням придбати надто дешево й не зовсім чесно клапоть землі. Атож, та тяганина в судах із Шмітцом... А Ганс скаржився, що через оті суди в нього розпадеться дружба з Генріхом. Атож, Кете Шмітц із Іфенгофена... Здається... здається, це обличчя йому знайоме — мабуть, він час від часу бачив її в церкві (куди тоді, саме тоді іноді заходив зумисне, незважаючи на Нуперца) або, може, в якійсь процесії чи на танцях у залі пасторського будинку. Там-таки, у передпокої в Дрездені, він запитав її, чи не хоче вона з ним погуляти — просто вийти кудись із цього величезного й затхлого госпіталю, і вона ступила до нього, знов узяла його за руку й сказала: «Залюбки! Адже від цих нацистів та протестантів тут можна задихнутися! — А тоді перелякано випустила його руку.— Господи, може ж, і ви такий?..» А він тільки похитав головою, тепер уже сам узяв її за руку й промовив: «Якби ви звільнилися, я був би дуже радий». І зітхнув; він знав, до чого це призведе і чим скінчиться; йому подобалися в неї не тільки очі. «Гаразд,— відповіла вона.— Я вирішила, як доведеться, то навіть утечу звідси. Почекайте мене в приймальні». Він дві години чекав її в залі внизу. Стрекотали друкарські машинки, під'їздили й від'їздили санітарні машини, прибували поранені, хворі, когось приносили на ношах, крики, жалюгідні постаті... О ні, то не переможці судомно стискали в руках тарілки й казанки, покірливо називали свої анкетні дані, показували папери... Двічі вибігала Кете; вона пояснила, що шукає собі заміну в лабораторії, де працює. Нарешті вийшла така прибрана, гарненька — у квітчастій блузці, твідовій спідниці, хутряному капелюшку й блякло-голубому пальті, яке зовсім не пасувало до решти одягу, і була вона така відверто щаслива, що за неї просто душа раділа. Вона хотіла нарешті знов показатися на люди, знов піти на танці, і щоб їй ніхто не надокучав, не хапав за руки, не чіплявся... Вони зайшли до однієї з тих величезних солдатських забігайлівок, де пахло пивом, потом і занепадом; до отого брудного, цинічного збіговиська, де відчувався кінець війни й моральний розклад. Згодом він признався їй, що твердо надумав був перебути з нею ніч, а вона призналася йому, що, певно, хотіла тоді того самого, тільки не мала мужності признатися в цьому собі. Вона трохи побоювалась його через історію з молодою графинею та скандал у сповідальні, а ще ота поголоска про «серцеїда», яка все ще ходила в селах... Господи, боялася його?!. Він аж зареготав, і йому захотілося піти з нею, байдуже куди, захотілося з нею зостатись, дивитися їй в очі й не тільки в очі, захотілося мати її, лишити собі назавжди, і коли їм набридли пивні випари, дешева музика й дух занепаду, він сказав їй про своє бажання. Отой солдатський сморід, вихиляння повій... Там навіть продавалися дівчата — одружуйся на такій і матимеш відпустку; тільки дай їй кілька сот марок і залиш шлюбний пайок — цукор та маргарин на весільний торт із кремом, а тоді вже хоч і бери з цією незаймано-винною розлучення. Кете все це так само остогидло; за фахом вона була палітурниця, закінчила курси лаборанток, і її забрали відбувати трудову повинність медичною сестрою — аналіз крові, сечі, на венеричні захворювання... І вона потрапила сюди, де «самі нацисти та протестанти». Тисяч сто хворих та поранених, і ні Ельба, ні Цвінгер[49], ні саме місто з його барокко не давали розради проти цілої армії болячок... І коли обоє вони нарешті опинилися за дверима, на вулиці, то в них лишилося нез'ясованим тільки одне запитання: «Але куди?.. Ох, я ж хочу з вами піти, хочу... Байдуже, за кого ви мене маєте. Я хочу...» О, як вона ненавиділа, коли хтось пробував грубо притиснути її чи помацати десь у коридорі, в кутку, у вбиральні чи в передпокої, навіть в операційній залі; тоді краще вже в якомусь готельчику сумнівної репутації, вона була не проти, аби тільки побути з ним, удвох, а він хотів побути з нею, серед безпросвітного сум'яття останніх місяців війни, а такі «халабуди», через які проходили сотні, тисячі солдатів, звісно ж, існували, і знайти ту «халабуду» було не так важко, як він, охоплений панічним страхом, собі гадав. Були й закликальники, що брали за це якийсь там процент,— ті, кому відрізали ногу чи руку, ветерани, сухотники; вгледівши таку пару, вони шепотіли: «Може, ви шукаєте притулочок для кохання?» Так, вони шукали притулочок для кохання, і ті притулочки коштували, звичайно, по-різному — залежно від вигод у них і часу, на який їх наймали. «На годинку, дві чи й до самого ранку?» Атож, до самого ранку. Вони знайшли притулочок з оленячими рогами, репродукцією Дефрегера й портретом Катаріни фон Бори; «халабуда» була зовсім непогана, навіть не брудна і з умивальником... О, притулочок для кохання!.. Які це були гарні слова в тому осоружному воєнному сум'ятті! Він сподівався, що будуть сльози, але їх не було; сльози з'явилися пізніше, коли вона почала розповідати про свого покійного брата Генріха, а він — про свого брата Ганса, теж уже покійного. Так, сльози з'явилися пізніше, а спершу в неї був тільки страх, бо вона ж, мовляв, «геть недосвідчена» й покладалася цілком на його «досвід», хоч потім і з'ясувалося, що він зовсім не такий досвідчений, як про це розказували в селах. А яке щастя було бачити її голою й самому бути голим перед нею!.. Виявилося, що вона навіть досвідченіша за нього, а він на радощах не міг дати собі ради, і вони з цього приводу довго сміялись і навіть поговорили про те, як чоловіки заживають слави баламутів, хоч насправді зовсім не такі. Вони сміялися, коли заводили мову про майбутнє й коли вона з подивом довідалась, що він має докторський ступінь... Ох, оті кляті двадцятип'ятиватні лампочки... Дивитися в її очі, а над головою — оленячі роги, Дефрегер і Катаріна фон Бора, а крізь прочинене вікно з двору долинає запах осіннього листя...

Другого ранку він, підписавши обхідний лист, забрав її з собою — просто додому, якомога далі від отих «нацистів та