Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

її предки аж по шосте коліно. А от страх — рідко; не боялася навіть тоді, коли Рольф викидав свої коники. Дехто вважає Кете людиною спокійною, трохи аж інертною, і так вона, либонь, і тримається, коли допомагає робити щось офіційне. Тільки береться за це не часто, лише задля нього й не любить гаяти час на ті нудні, як на неї, клопоти. У такі хвилини вона справді, мабуть, спокійна і не те що інертна, а, як він сказав би, байдужа. Розмовляє Кете тоді мало — світська дама, та й годі, на міністрів, президентів та інших можновладців майже не звертає уваги, шах, на її думку, «нудний, аж нецікавий», а Банцер, отой кровопивець, «такий банальний, що господи прости»; щирою вона буває лише з кельнерами та кухарками зайде до них, похвалить страви, візьме собі рецепти й розпитає, як треба те чи те готувати, посміється з гардеробницями, побалакає з прибиральницями в туалеті, а коли мусить вислуховувати балачки за столом чи тости на свою честь, то в її очах з'являється якийсь зневажливий блиск; ні, чемності їй, звичайно, не бракує, і все ж із сильними світу цього — а приходять же з біса, як Кете сама каже, «великі звірі» — вона тримається досить поблажливо, майже зверхньо, принаймні холодно й байдуже. З кількома дружинами «правлінців» Кете навіть знайшла спільну мову, але за цей час багато хто розлучився, і перші, другі та й треті дружини вже поз никали з очей; а Кете завжди шкодує, що так багато людей розлучаються. («Тільки-но встигнеш познайомитися з якоюсь милою жіночкою, посидіти з нею за чаєм і погомоніти, пройтися по крамницях — аж вона вже розлучена й зникає десь у Гарміш-Партенкірхені чи на Лазуровому березі, а замість неї вигулькує якась новенька, така собі білявочка з кругленькими сідничками й телячими очима або чорнявка з телячими очима, кругленькими сідничками і з грудьми чи й без — і не багато старша за його дочку. Господи, скільки ж ви, чоловіки, мабуть, прогавили в своєму житті через оті груди, сідниці й телячі очі! Скажімо, Бляйблева четверта — це досить дурна, просто небезпечно дурна погань, тоді як перша в нього була наймиліша та, власне, і найвродливіша з-поміж усіх; справді славна, просто чарівна жіночка була і його третя, ота Елізабет. А з парними числами йому, певно, просто не щастить: друга в нього була теж нівроку, та, зрештою, все ж таки дурепа. І чого вони всі?.. Невже ти віриш, нібито в них щоразу справді таке глибоке, таке непогамовне кохання? Я вже жду не діждуся, яка ж буде в Бляйбля п'ята. Невже знов така сама дурноверха сексуалочка?.. Як оця четверта. І нам доведеться ходити до неї на чай? Та вона ж уранці, одразу після сніданку, прикладається до джину з тоніком, а тоді шукає собі жертву — когось такого, кого можна звести своїми цицьками з розуму. Видко, Бляйбль дає їй часом духу»).

Коли Кете заводить таку балачку, він щоразу трохи червоніє. Здебільшого це буває в машині, просто перед Блюртмелем, який тоді закашлюється і вдає, ніби нічого не чує,— скажімо, коли вони повертаються десь із вечірки чи з прийому, куди він ходить, навіть начепивши орден — післявоєнний орден, решту він не бере, ні, цього він не робить, а то йому було б соромно перед Кете, до того ж вона настрахала його розлученням: «Якщо ти зробиш ще й оце (господи, що він такого вже зробив?), якщо зробиш ще й оце, то я подам на розлучення». Не дуже приємно йому носити й оті нові ордени, але що вдієш — мусиш («Мусиш? — питає Рольф.— Хіба ми живемо не у вільній країні?»), мусиш задля «Блетхена», задля концерну, де ордени, зокрема й нові, нагадують йому про аромат сигарет «Віргінія»: адже власний орден, якого йому пощастило сховати під час обшуку й пронести, він згодом проміняв на дванадцять сигарет... Але про це нічого не знає навіть Кете, жодна душа в світі не знає, що при кожній святковій нагоді, коли сходяться справжні можновладці й володарі, генерали й шахи з унизаними орденами грудьми, що й тоді він щоразу думає про сигарети, котрими, певно, пожертвують, як припече, ті люди. Так, він мусить... Як мусив продати Айкельгоф. А про глибокий, зроблений отим гемонським Беверло вбивчий аналіз його «так званої свободи» він не забував ніколи, ні. Атож, він мусить, як муситиме продати й Тольмсгофен, щоб було що кидати в пащу іще одній електростанції, над якою здійматимуться білі хмари...

Дивлячись на Кете, зокрема й уранці, коли він прокидається, чи вночі, коли хапає її за руку, він щоразу згадує про той вечір, коли зустрів її у дрезденському госпіталі. У передпокої, серед отої відразливо-сірої метушні, він хутко, щоб уникнути небажаних супутників, які щомиті могли набитися в компанію, одягся й рушив до виходу. Ота безглузда, затята впевненість у перемозі, оте базікання в палаті про остаточну перемогу, серед якого його мовчання викликало недовіру, оте обмацування очима чужого обличчя («Чи ж можна йому довіряти?»)... А як же легко тоді було вскочити в халепу! Він виписався завчасу, зробив так, що в паперах йому поставили «придатний до стройової служби», дістав у такий спосіб відпустку й, перше ніж їхати додому, уже з відпускним свідоцтвом у кишені, твердо вирішив на ніч у госпіталі не залишатись. І раптом у передпокої повз нього пройшла й зупинилась вона — в очах радість, узяла його за руку, зашарілася й промовила: «Ой, даруйте, це ви, пане Тольме?» А він глянув згори на неї, на цю білявку з щирим обличчям, трохи пухкенькими щічками й сірими імлистими очима, ніби чужими на тому щирому обличчі, очима, в які пірнув і з яких йому так і не захотілося — та й не судилося вже — випірнути, і дивився на неї так палко, що вона знов зашарілась, а він подумав: «Боже ж мій, звідки ти її знаєш? Звідки ти можеш знати її, як її звуть?..» В усякім разі, вона здалася йому знайомою. І він усміхнувся, вирішивши провести ніч із нею —«де-небудь». А вона сказала: «Я Кете Шмітц, з Іфенгофена. Мій брат Генріх товаришував із вашим братом Гансом, а батьки наші колись навіть судилися один з одним». Так-так, було... Отой садок з городом в