Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

висловив її навіть без жалю. «Скільки терпіння в бідних людей...» Щирі слова, які промовляє масажист і які діймають до самого серця. Він залюбки поставив би іще одне запитання, одначе стримався, бо ж питати: «А ви вважаєте себе теж бідним?» — було б надто нетактовно, вкрай безглуздо. До того ж він іще й боявся ставити таке запитання, не бувши певним тоді у відповіді,— адже це могло бути, звісно ж, тільки «ні». А що, якби Блюртмель сказав «так»? Яка філософська суперечка про бідність спалахнула б тоді? І йому довелося б,— чого він страшенно не любить і ніколи не робить (Кете, до речі, також) навіть перед власними дітьми,— корчити з себе такого собі ветерана злиднів. Постійне недоїдання в студентські роки, а як приїздив на неділю додому, то молочного супу вже не було, була тільки картопля, картопля в якому завгодно вигляді, а найчастіше, оскільки це найдешевше, у вигляді салату, бо до вареної треба було мати якусь підливу, а щоб посмажити — бодай ложку маргарину; а батько вже втрачав усякий глузд і щоразу відривав від платні все більше грошей на оту свою розтриклятущу землю, скуплячись на паливо й світло... Ох, оті п'ятнадцятиватні лампочки на кухні й у підвалі, а коли справи в них повернули на краще, то двадцятип'ятиватні, та й то лише у вітальні...

— Бідна людина,— промовив Блюртмель, хоч він, Тольм, не озвався до нього й словом,— це та, котра не має на цій землі й латки. А я...— Він якось наче аж поблажливо всміхнувся.— А я таки маю половину тієї ділянки, де моя приятелька держить крамницю.— Він заходився швидко робити в нього на спині завершальні рухи, ще раз провів долонями вздовж хребта, тоді поплескав по сідницях та по плечах і, тепер уже справді засмучено, сказав: — Я робив би масаж далі, але відчуваю, що у вас є проти мене якийсь опір. А може, це недовіра.

— Ні, ні,— заперечив він, поки Блюртмель подавав йому спідню білизну та сорочку.— Ні, це ані опір, ані недовіра. Я тільки міркую про те, хто до мене дістанеться, хто і як, і в думці я перебираю всіх, навіть рідних синів, дружину, невістку... Всіх друзів, ворогів... І вас, звісно, теж. Може, саме на цій думці ви мене й спіймали.

— Та кому треба зводити вас зі світу? Немає ж за що.

— От-от. Саме через це. Чи, може, ви бачите якусь причину або й мотив, пов'язаний з певними особами? Адже милішого шефа й батька родини, ніж пан Пліфгер, годі собі й уявити... Таке спрямовано не проти когось конкретно. Вони, звісно, технократи, робота для них одне, почуття — зовсім інше... Але почуття в них іще, безперечно, лишились... Може, вони навіть такі самі милі люди, як і ми...

Штани він ще натяг сам, а от шкарпеток та черевиків не подужав і дозволив Блюртмелеві, щоб той узув його й зав'язав шнурки. Стоячи перед ним навколішки, Блюртмель на мить звів угору очі й сказав:

— Це правда, гарантій немає. Але ж повинна все ж бути система безпеки!.. До речі, в кінці тижня я, з вашого дозволу, відрекомендую вам свою приятельку, пані Кленш. Ваша дружина гостинно запропонувала їй кімнату.

— О, я буду дуже радий! Сподіваюся, вона вже в замку?

— Ваша дружина й пан Кульгреве люб'язно відвели їй кімнату для гостей.

Потім Блюртмель приніс тацю з чаєм, грінками, маслом, лимоном та ікрою. Вслід за ним до кімнати ввійшла Кете; вигляд вона мала стомлений, блідий, що траплялося з нею не часто. Він рідко бачив її блідою — востаннє це було того дня, коли вони одержали повідомлення про арешт Рольфа, а перед тим — коли стало відомо про те, що зникла Вероніка. І така стомлена, майже стара Кете бувала теж рідко. Він поцілував її і хотів уже запитати: «Щось сталося?» — але вона поклала руку йому на плече й сказала:

— Не бери цього так близько до серця. Ти ж бо ніколи не вмієш відмовитись... А зробити вони тобі нічого не зроблять. Тобі не зроблять... Ти такий людяний, і вони це знають...

— Саме через це мені й можна щось зробити... Саме через це. Повір мені.

Відколи їм порадили не виходити на терасу (вона нібито надто «виступає вперед», надто «відкрита», надто легко проглядається від узлісся, з високих дерев,—«Наче мішень у тиру»,— сказав Гольцпуке; а він же недавно звелів поставити опалення й пристрої, що автоматично відчиняють і зачиняють вікна, бо саме восени й узимку так любить сидіти там і виглядати сову), й оскільки він не хоче, щоб навколо лісу та парку поставили огорожу, адже вільний доступ — це споконвічне право, і цього права їх не позбавляв навіть найскупіший і найтупіший із графів Тольм, й оскільки не можна, звичайно, перевірити і обшукати кожного, хто там гуляє, а туди приходить багато людей, навіть із сусідніх сіл, особливо в неділю,— отож вони мусять сидіти вдвох у кімнаті, пити чай і споглядати парк та узлісся. «Як у кіно чи в театрі»,— каже Кете.

Вона налила чаю, намазала йому маслом та ікрою грінку. Такі бутерброди йому й досі ще до вподоби, і він не міг стриматись, щоб не зазирнути Кете в очі — глибоко й пильно. І побачив там страх. Вона рідко відчувала страх — і у війну, й у мирний час. Вона боялася тільки штурмовиків, коли ті летіли над самісінькою землею, та ще «нацистів і протестантів» у Дрездені. Невдоволення, гнів — це вона відчувала. Особливо коли вони втратили Айкельгоф. Жаль — коли стерли з лиця землі Іфенгофен, де були поховані