Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

СДПН і католицька віра — його й непокоять. Ні, він нічого не має ні проти тої, ні проти тої... Просто він не бачить між ними якогось певного зв'язку, до того ж його дивує те, що минуло вже стільки років, а Блюртмель з тією Кленш не одружується. Тут щось не те або — що, либонь, вірогідніше — щось не те з Блюртмелем. Уже щось не те. Так чи так, а лук стріляє нечутно... Блюртмель уже розтирав йому потилицю, посуваючись помалу до плечей, де, на його думку, засів «добрячий ревматизм», і Тольм не став уявляти собі, на що здатні в своїх пестощах ці двоє — Блюртмель і Єва. Все ж таки Блюртмель, і це підтвердилось, відверто симпатизує СДПН і симпатизував ще тоді, коли служив у єпископа, а його Єва ставиться до СДПН, певно, так само. Якось він, Тольм, спіймав себе на тому, що його вже кілька місяців пече звичайнісінька цікавість — побачити Євину фотографію (не міг же він зажадати від Гольцпуке, щоб той при нагоді показав йому один із знімків!), і після цього Блюртмель сам, не чекаючи, поки його попросять, приніс її фотографію ще й ніжно додав: «Ось вона, моя Єва!» І оте «ось вона» підтвердило його здогад, що Блюртмель уміє, мабуть, читати думки. На фотографії Єва виявилася надзвичайно гарненькою чорнявкою — впевнена в собі, веселі оченята, привабливі груди, інтелігентні губки, досить невеличка на зріст і в чобітках. На той час він уже знав, що Єва, на відміну від нього (він до церкви вже давно й дорогу забув), ходить на утрені — іноді з Блюртмелем, але здебільшого сама, а Блюртмель зостається тоді вдома й готує сніданок. Отже, цей колишній єпископський масажист, що не довчився в закритій католицькій школі, й затятий мотоцикліст привів ту молодичку зі світських верств у лоно церкви.

Невже це будуть гнучкі й, безперечно, міцні Євині руки, з яких Блюртмель дістане «оте», надіслане незбагненно-складним конспіративним шляхом палестинцями, передане чи переказане пошепки десь у похмурому таборі або на явці в Бейруті, зашифроване й розшифроване, «оте», що його уживлять Блюртмелеві в мозок, де воно ростиме й набиратиме сили... А тоді, коли він, Тольм, лежатиме на масажному столі чи у ванні, навколо його шиї кінець кінцем легенько стиснуться пальці й занурять голову під воду... Зрештою, Гребнітцер теж скептично ставиться до його частих купань; виходить, забувати про нещасливий випадок у ванні не слід, адже в палестинців є своя таємна служба, і, може, його ж таки онук розмовляє вже їхньою мовою... А грошей у них досить. («То гроші — як одного разу тверезо знов зауважив Рольф — ваші власні, і вони не лежать, вони пливуть, повертаються небезпечними шляхами через Лівію, Сірію чи Саудівську Аравію до вас. Це щоб ти знав, що можуть накоїти гроші»).

Лишається тільки запитання, у відповіді на яке є своя втіха: навіщо їм усувати його, якщо це не набуде хоча б широкого розголосу? Ні бомб, ні автоматів, ні тортів з «начинкою»... Всього лиш нещасливий випадок у ванні... Яка їм з цього вигода? Що їм із того, коли вони, хоч і доведуть свою силу, а не зможуть нею публічно похизуватися?

Якийсь капіталіст утопивсь у ванні? То й що? Те, чим Кете його принагідно втішає — його відверта, майже офіційно засвідчена людяність,— якраз і може виявитись фатальною. А після нього прийде, мабуть, Амплангер, чоловік нового типу: суворий, динамічний, життєрадісний і здоровий. Цей як усміхнеться, то в людини аж на душі холоне, і, може, саме такий їм зараз і потрібен, щоб спровадити його, Тольма, на той світ зі скандалом; отож того чоловіка можна було б тишком-нишком усунути з дороги. Амплангер — це біржа, олімпійська стрілецька команда, тенніс, Цумерлінг і тверда, до посиніння, рука. Вони, певно, хотіли пришвидшити обрання Амплангера, а він... він випромінював надто багато людинолюбних думок, сумнівався в собі, висловлював, як і будь-який капіталіст, жаль... Дідько його матері, тоді чого ж вони не зграбастали собі Бляйбля, найтвердішого серед твердих, у якого й на мить не защемить серце, не зрине й крихти співчуття, коли в Болівії чи в Родезії знов загинуть кілька сотень людей? А от йому самому все ж западає в душу жаль, споконвічний жаль, і він стає ще щемкіший через оті Рольфові «оперативні зведення з місця подій» та Катарінині дослідження й повідомлення. А Бляйбль, безперечно, збагнув, яку ціну має такий непідробний жаль для телеекрана, й поквапився — яка підлість! — виштовхнути його нагору. Та вони, певно, розуміють, що він, попри свою слабість, як-не-як, не найгірший. А втім, саме в цьому, мабуть, і є його лиха доля — в тому, що він не найгірший... Цікаво, що ж усе-таки означають оті слова, які Вероніка прошепотіла в трубку: «Не ходіть до Бляйбля на чай»?

— Блюртмеле,— раптом промовив він, ніби прокинувшися з роздумів,— ви вірите в бога, в отого... Ісуса Христа?

— Звичайно, пане докторе. А ви?

З погляду суто офіційного це його зустрічне запитання просто зухвале й для слуги аж ніяк не припустиме, одначе відповідає, певно, традиціям СДПН; так чи так, а ставити його — це вже трохи занадто, тут хоч-не-хоч злякаєшся, адже досі Блюртмель собі такого не дозволяв. А проте він відповів:

— Я теж, Блюртмеле. Я теж. Хоч добре й не знаю, хто він і де... Але дозвольте мені все ж таки запитати вас... Даруйте вже за настирливість... Що в цьому дивовижному світі вражає вас найдужче?

— Найдужче,— сказав Блюртмель так, наче йому й не треба було замислюватись, наче відповідь на таке несподіване запитання всякчас мав напохваті,— найдужче мене вражає те, скільки терпіння в бідних людей.

Ці слова глибоко запали йому в душу, і він надовго замовк. То була вкрай приголомшлива відповідь, що не мала, либонь, нічого спільного з СДПН. Відповідь була давніша, сягала глибше, вона визріла, певно, в самому Блюртмелеві, і він