Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Усе ще ціпеніючи, Шаллан подала принцесі нічну сорочку, доки та знімала прикраси, складаючи їх на туалетний столик.

— Ви могли би дати трійці інших втекти, — сказала дівчина, знову підходячи до Джасни, яка присіла на стілець розчесатися. — Можна було вбити тільки одного з них.

— Ні, не вийшло б, — заперечила наставниця.

— Чому? Вони б занадто налякалися, щоб іще раз зважитися на щось подібне.

— Ти не знаєш цього напевно. Я щиро хотіла, щоби ті людці щезли. Це легковажна буфетниця, яка не тією дорогою йде додому, не може постояти за себе. Але я — можу. І саме це й зроблю.

— У вас немає таких повноважень, адже ми в чужому місті.

— Твоя правда, — погодилася Джасна. — Гадаю, тут теж є над чим подумати.

Вона піднесла до волосся масажну щітку, демонстративно відвертаючись від підопічної. А тоді ще й заплющила очі, немов остаточно позбавляючи ту доступу до своєї персони.

Душезаклинач лежав на туалетному столику, біля сережок принцеси. Шаллан зціпила зуби, тримаючи напоготові м’яку, шовкову сорочку. Джасна сиділа в самій білизні й розчісувала волосся.

«Траплятимуться випадки, коли ти, Шаллан Давар, повинна будеш вирішувати, хоча від тих рішень тебе буде просто вернути з душі…

Я вже стикалася з ними.

І зараз — саме така ситуація».

Як сміла Джасна таке зробити? Як сміла вплутати в це підопічну? Як сміла скористатися такою красою та святинею як інструментом руйнування?

Вона не заслуговувала мати Душезаклинач.

Швидким порухом Шаллан засунула складену сорочку під пахву захищеної руки, тоді запустила п’ясток у капшук і висмикнула неушкоджений димчастий кварц із батькового фабріала. Вона підступила до столика та — вдаючи, ніби просто кладе на нього шовковий згорток, — здійснила підміну. Тоді тицьнула справний Душезаклинач у прикриту манжетою захищену руку та зробила крок назад якраз у ту мить, коли Джасна розплющила очі й помітила сорочку, що невинно лежала поряд із непрацюючим фабріалом.

Дівчині перехопило подих.

А принцеса простягнула їй масажну щітку й знову заплющила очі.

— Сьогодні п’ятдесят разів, Шаллан. День видався нелегкий.

Та механічно зарухала рукою, розчісуючи волосся наставниці та стискаючи крадений Душезаклинач у прикритій рукавом захищеній долоні. Її охопила паніка: ще мить — і Джасна розпізнає підміну.

Але цього не сталося. Ані тоді, коли та надягала сорочку. Ані коли ховала поламаний фабріал у шкатулку для прикрас і замикала її ключем, який на ніч чіпляла на шию.

Шаллан вийшла з кімнати — приголомшена та спантеличена. Змучена, сповнена огиди й сум’яття.

Однак їй це вдалося.

37

Вибір

За п’ять з половиною років до того

— Каладіне, — мовив Тіен, — поглянь на цей камінчик. Якщо дивитися на нього з різних боків, то колір змінюється.

Кел відвів очі від вікна та зиркнув на брата. У свої тринадцять той із допитливого хлопченяти перетворився на допитливого підлітка. Хоч він і витягнувся, та все ж залишався недомірком як на свій вік, а кучма чорно-русого волосся так само противилася будь-яким спробам привести її до ладу. Присівши навпочіпки біля обіднього столу з древокачанника — так що очі були якраз на рівні лакованої стільниці, — він розглядав маленький безформний камінець.

Кел сидів на ослінчику та чистив довгобульбу. Брунатні коренеплоди були брудні, а щойно знімеш лушпиння — клейкі. Тож за цією роботою він перемазав усі пальці товстим шаром крєму. Дочистивши чергову бульбу, він простягнув її матері. Та відмивала їх і кришила в казанок із рагу.

— Мамо, поглянь сюди, — не вгамовувався Тіен. Пополуднє сонячне світло струменіло крізь вікно в підвітряній стіні, заливаючи стіл. — Із цього боку камінець виблискує червоним, а глянеш з іншого — зеленим.

— Може, він чарівний? — припустила Гесіна. Кубик за кубиком довгобульба плюхала у воду, і звук кожного сплеску був трішки іншим.

— Гадаю, так і є, — погодився Тіен. — Або в ньому сидить спрен. Адже бувають спрени каміння?

— Спрени живуть повсюди, — відказала мати.

— Не можуть вони жити повсюди, — втрутився Кел, і лушпайка коренеплоду впала у відро між його ніг. Він позирнув у вікно, слідкуючи за дорогою, що вела з містечка до маєтку градоправителя.

— Ти помиляєшся, — сказала на це Гесіна. — Спрени з’являються, коли щось змінюється: когось охоплює страх або починається дощ. Вони — основа цієї зміни, а отже, й основа всіх речей.

— То в цій бульбі… — скептично промовив Кел, підносячи ту ближче до очей.

— …сидить спрен.

— То що ж це — ти нарізаєш його?

— Ні, вони в кожному кубику. Просто менші.

Нахмурившись, Кел оглянув довгастий коренеплід. Вони росли в розколинах у камені, де збиралася вода. Довгобульба мала слабкий мінеральний присмак, зате вирощувати її було нескладно. Настали такі часи, коли їхня родина харчувалася тим, що дешевше.

— Тож ми їмо спренів, — байдуже виснував він.

— Ні, — заперечила мати, — бульби.

— Коли немає нічого кращого, — додав молодший із братів, скривившись.

— А як же спрени? — не відставав Кел.

— Вивільняються. І можуть повернутися туди, де всі вони живуть.

— А в мені теж є спрен? — запитав Тіен, дивлячись собі на груди.

— У тобі є душа, сонечко. Бо ти людина. Але в частинах твого тіла цілком можуть жити спрени. Манісінькі такі.

Той ущипнув себе за шкіру, немов намагаючись видобути з-під неї цих крихітних постояльців.

— Лайно, — зненацька сказав старший син.

— Келе! — гримнула на нього Гесіна. — Це що за словечка коло стола?

— Лайно, — уперто повторив той. — У ньому теж є спрени?

— Гадаю, є.

— Лайнокузьки, — докинув Тіен, фиркнувши від сміху.

Мати продовжувала кришити бульби.

— До чого раптом усі ці запитання?

Кел стенув плечима:

— Ну, просто так… Не знаю. Спитав і все.

Останнім часом він багато думав про те, як влаштований світ і як йому бути зі своїм місцем у ньому. Решта хлопців його віку над цим не замислювались. Майже всі й так знали, що чекає на них у майбутньому. Праця на полях.

А от у Кела був вибір. І за кілька останніх місяців він нарешті визначився. Стане солдатом. Йому вже стукнуло п’ятнадцять, тож можна було записатися добровольцем, щойно в містечко прибуде черговий вербувальник. Саме