Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Я намагаюся зрозуміти, — пояснив він. — Просто хочу, щоб усе стало на свої місця.

Зачувши його слова, Гесіна всміхнулася. На ній була коричнева робоча сукня, а волосся — зібране ззаду у хвіст — покривала жовта хустина.

— Що таке? — не зрозумів той. — Чому ти смієшся?

— То кажеш, тобі просто так закортіло, щоб усе стало на свої місця?

— Угу.

— Що ж, наступного разу, коли містечком проходитимуть подвижники, спалюючи молитви та Вдосконалюючи людські Покликання, я передам твоє побажання, — вона знову всміхнулася. — Але доти — чисть довгобульбу.

Зітхнувши, Кел узявся до роботи. Він вкотре кинув погляд у вікно, і з переляку ледь не впустив коренеплоду. Карета. Вона їхала шляхом у напрямку від маєтку. Кел відчув трепет спричиненої ваганням нервозності. Попри всі міркування та плани, тепер, коли надійшов час діяти, йому хотілося сидіти й чистити бульби. Звісно ж, трапиться й інша нагода…

Ні. Він підвівся і, силкуючись приховати збентеження в голосі, мовив:

— Піду сполоснуся…

І здійняв закаляні крємом пальці.

— Треба було спершу відмити бульби, як я тобі й веліла, — зауважила на це мати.

— Знаю, — сказав Кел. Ох, якимось не надто щирим вийшло в нього покаянне зітхання. — Напевно, я заодно і їх перемию.

Гесіна нічого не сказала, коли він, зібравши залишок овочів, через усю кухню попрямував до дверей і вийшов на залиту передвечірнім сонцем вулицю. Його серце стривожено калатало.

— Дивися, — долинув ззаду голос Тіена. — Із цього боку він зелений. Я не думаю, що це спрен, мамо. Уся річ у світлі. Це від нього змінюється колір…

Двері зачинилися. Каладін поклав бульби й кинувся вулицями Гартстоуна, поминаючи чоловіків, які рубали дрова, жінок, котрі виливали помиї, і гурт дідусів, що сиділи на східцях, спостерігаючи за надвечірнім сонцем. Він занурив руки в бочку з водою та на бігу струснув із них краплі. Обігнув будинок Маброу-Свинопаса, гайнув мимо громадського водосховища — великої заглибини в скелі, влаштованої по центру поселення, щоби збирати потоки дощу — і далі вздовж «хвилеріза», крутого схилу пагорба, який від першого ж дня заснування містечка захищав його від бур.

Там здіймався крихітний гайок вагобрубків. Ці вузлуваті, заввишки з людський зріст деревця були вкриті зеленню лише з підвітряного боку: та збігала стовбуром донизу, наче щаблі драбини. Щойно Каладін наблизився, як їхнє лапате, прапороподібне листя, похитуване холодним вітерцем, зі схожим на хльоскання шумом попритискалося до стовбурів.

Склавши руки за спиною, із протилежного боку гайка стояв Каладінів батько. Він чекав — там, де дорога від маєтку повертала, обминаючи Гартстоун. Помітивши сина, Лірін злякано обернувся. На ньому був його найкращий одяг — синій сюртук, що застібався з боків, наче вбрання світлоокого. З-під нього, щоправда, виднілися помітно поношені білі штани. Крізь окуляри той уважно глянув на Кела.

— Я поїду з тобою, — випалив хлопець. — Туди, до маєтку.

— Звідки ти дізнався?

— Теж мені таємниця, — відказав син. — А ти гадав, ясновельможний Рошон запросить тебе на вечерю — і це відразу ж не обросте чутками? Тебе, єдиного з усіх?

Лірін відвів очі.

— Я велів матері знайти для тебе заняття.

— Вона старалася, — скривився Кел. — Ох, і гряне ж наді мною буря, коли ті довгобульби знайдуться просто за порогом.

Батько мовчав. Заскреготівши колесами по камінню, неподалік зупинилася карета.

— Келе, ідеться не про душевні посиденьки, — попередив Лірін.

— Я не дурень, батьку.

Коли Гесіну повідомили, що мерія більше не потребує її послуг… Ось де крилася причина переходу на довгобульбу.

— Якщо ти збираєшся зійтися з ним у суперечці, з тобою повинен бути хтось, хто підтримає тебе.

— І цей «хтось» — ти?

— Боюся, інших охочих нема.

Кучер нетерпляче кашлянув. Він не зіскочив із козел, щоб відчинити дверцята, як робив це для ясновельможного Рошона.

Лірін глянув на Кела.

— Якщо звелиш вертатися додому, я послухаюся, — мовив той.

— Ні. Якщо конче бажаєш їхати, то їдьмо.

Батько підійшов до карети й відчинив дверцята. Це був не той пишний, визолочений екіпаж, у якому їздив Рошон, а інший — старий, пофарбований у коричневе. Кел забрався всередину, відчуваючи приплив збудження від цієї маленької перемоги — і не меншою мірою страху.

Вони їхали, щоб зустрітися з Рошоном. Нарешті.

Сидіння карети були просто приголомшливі, а червона тканина, що обтягувала їх, — м’якша, ніж будь-який відомий хлопцю матеріал. Кел опустився на одне з них, і те виявилось напрочуд пружним. Лірін зайняв місце навпроти сина, зачинивши за собою дверцята, і кучер оперіщив коней батогом. Екіпаж розвернувся та з гуркотом покотив назад до маєтку. Хоч яким зручним здалося Келу сидіння, дорога була жахливо труська, і на кожній вибоїні його зуби поклацували. Трясло гірше, ніж у фургоні, хоча, напевно, причина крилася в швидкості.

— Чому ти не хотів, щоб ми знали про це? — запитав він.

— Не був упевнений, чи прийму запрошення.

— А що ще тобі залишалося робити?

— Поїхати звідси, — відповів Лірін. — Перебратися з тобою в Харбрант і полишити це містечко, королівство та дріб’язкову мстивість Рошона.

Приголомшений хлопець закліпав очима. Він і не думав про таке. А тут раптом з усіх боків відкрилися нові горизонти. Майбутнє змінилося, немов вивернувшись назовні, і набуло зовсім іншого вигляду. Батько, мати, Тіен… і Кел. Усі разом.

— Справді?

Лірін кивнув, думаючи про інше.

— Навіть якби ми не подалися до Харбранта, упевнений, що в багатьох алетійських містечках були б нам раді. У більшості зроду не було свого лікаря. Там обходяться послугами знахарів, основна частина знань яких — це суміш забобонів і досвіду, принагідно здобутого на поранених чалах. Ми навіть могли би майнути в Холінар: моїх знань вистачило б, щоб знайти собі місце фельдшера.

— То чому ж ми не їдемо? Чому все ще тут?

Лірін дивився у вікно.

— Не знаю. Звідси треба перебиратися. Усе логічно. У нас є гроші. А тут ми стали зайвими. Градоправитель ненавидить нас, містяни — не довіряють, та й, схоже, сам Прародитель бур багне поставити нас на коліна.

У батьковому голосі щось причувалося. Невже жаль?

— Колись я щосили намагався вибратися звідси, — зовсім тихо продовжив хірург. — Але між нашим домом і нашим серцем існує