Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Навіть якщо їм до душі його вчинки?

— Саме тому, — Лірін притис руку до чола. — Прародителю бур, варто лишень сказати це вголос, як виходить ще більша дурня.

— Ні. Я розумію. Чи так мені принаймні здається, — Кел стенув плечима. — Але бачиш, яка річ: поранившись, вони й далі приходять до нас. Бурчать, що чикрижити людей — це збочення, і попри те йдуть на прийом. Мене це дуже дивувало.

— А тепер ти збагнув причину?

— Ну, більш-менш. Мені здається, що зрештою вони воліють прожити кілька зайвих днів, упродовж яких досхочу проклинатимуть тебе. Бо така їхня вдача. Як-от твоя — лікувати їх. А колись вони ж іще й платили. Балачки балачками, а з доброго дива сферами не розкидаються. Значить, за велінням серця, — Кел нахмурився. — Гадаю, вони й справді цінували тебе.

Лірін усміхнувся:

— Слова не хлопчика, а мужа. Я все забуваю, що ти вже не дитина, Келе. І коли ти встиг так подорослішати?

«Тієї ночі, коли нас ледь не пограбували, — подумав син у ту ж мить. — Коли ти освітив людські постаті знадвору, довівши, що мужність не має нічого спільного зі списом у руці на полі битви».

— Ти помиляєшся лише в одному, — додав Лірін. — Коли кажеш, що мене цінували. Вони й сьогодні такої ж думки. Так, нарікань не бракує — а хіба бувало інакше? Проте ці ж буркотуни потай приносять нам їжу.

Кел стрепенувся:

— Що-що?

— А чим, по-твоєму, ми харчувалися останні чотири місяці?

— Але ж…

— Люди бояться Рошона, тому й роблять це нишком. Залишали гостинці матері, коли вона ходила прибирати, чи клали в бочку для дощівки, коли та стояла порожнем.

— Вони хотіли пограбувати нас.

— І ті самі горе-грабіжники також приносили їжу.

Доки хлопець роздумував над цим, карета підкотила до маєтку. Чимало води спливло, відколи він востаннє переступав поріг цієї просторої двоповерхової будівлі. Її звели під стандартною крівлею — похиленою в навітряний бік, — але значно розлогішою. Товсті стіни були складені з білого каменя, а з підвітряного боку здіймалися величні квадратні колони.

Чи зустрінеться він із Ларал? Кел збентежився від того, як рідко останнім часом згадував про неї.

Територія перед маєтком була обнесена невисокою кам’яною стіною, по якій вилися всілякі екзотичні рослини. Позвішувавши гудиння назовні, її гребенем вишикувалися скелебруньки. Із внутрішнього боку тяглися острівці цибулиноподібного різновиду сланцекірки, що вражали розмаїттям кольорів. Усі відтінки червоного, жовтогарячого, просто жовтого та блакитного! Голови багатьох пластів нагадували купи одягу, складки якого розкривалися, наче віяла. Інші ж стирчали ріжками. Більшість із них мали ниткоподібні вусики, що погойдувалися на вітрі. Ясновельможний Рошон приділяв значно більше уваги своєму присадку, ніж колись Вістіов.

Лірін із сином проминули побілені колони й крізь міцні, протибуряні дерев’яні двері пройшли всередину. Вони потрапили в оздоблений керамікою вестибюль із низькою стелею, що освітлювався блідо-блакитним сяйвом цирконових сфер.

Їх привітав високий служник у довгому чорному сюртуку з яскраво-фіолетовою краваткою. Це був Натір, який став дворецьким після смерті Міліва. Його виписали з Далілака — великого міста на північному узбережжі.

Той провів їх до їдальні, де за довгим столом з темного дерева сидів Рошон. Він погладшав, але не настільки, щоб вважатися товстуном. Його обличчя так само прикрашала сивувата борода, а волосся було зализане назад, сягаючи коміра. Господар убрався в світлі брюки й обтислий червоний жилет поверх білосніжної сорочки.

Світлоокий уже приступив до трапези, від пряних пахощів якої в Кела забурчало в животі. Коли ж це він востаннє куштував свинину? На столі стояли п’ять різних соусів і чисте, мовби кришталь, насичено-помаранчеве вино. Рошон вечеряв на самоті — ні Ларал, ні сина було не видно.

Служник жестом вказав їм на інший столик, осторонь — його накрили в кімнаті, що межувала з обідньою залою. Келів батько мигцем глянув у той бік, тоді підійшов до столу господаря й зайняв одне з місць. Рошонова шпичка застигла на півдорозі до рота, закрапуючи скатертину гострим коричневим соусом.

— Я належу до другого нану, — сказав Лірін, — й отримав персональне запрошення на цю вечерю. Не маю сумніву, що ви з належною повагою ставитеся до рангів і правил пристойності, щоб запропонувати мені місце за власним столом.

Рошон зціпив зуби, але заперечити було нічого. Глибоко вдихнувши, син опустився на стілець поруч із батьковим. Перш ніж податися воювати на Розколоті рівнини, Кел конче хотів дізнатися: то хто ж він зрештою, його старий, — сміливець чи боягуз?

Удома, при світлі сфер, Лірін завжди здавався слабаком. Длубався у своїй операційній, не зважаючи на те, що говорять про нього в містечку. Заборонив хлопцеві вправлятися зі списом і навіть думати про війну. Хіба ж не так і чинять боягузи? Але п’ять місяців тому Кел розгледів у ньому мужність, якої зроду не сподівався.

Й ось серед холоду блакитного світла Рошонового палацу Лірін дивився в очі людині, яка набагато переважала його рангом, статками та владою. І не відводив погляду. Як йому це вдавалося? Келове серце вискакувало з грудей. Йому довелося покласти руки на коліна, щоби ніхто не помітив, як вони тремтять.

Господар махнув одному зі служників, і невдовзі їм також принесли куверти. Стіни зали тонули в темряві. Стіл Рошона виглядав освітленим острівцем серед безмежного чорного простору.

Новоприбулим поставили чаші з водою для ополіскування пальців, а поряд поклали туго накрохмалені білі матер’яні серветки. Їжа світлооких. Келові рідко коли випадало куштувати такі делікатеси. Він щосили старався не осоромитись, коли несміливо взяв шпичку, а потім, наслідуючи Рошона, скористався ножем, щоб настромити на неї нижній шматок м’яса. Тоді підніс його до рота й відкусив. М’ясо було соковите та ніжне, а от приправи — значно гостріші за ті, до яких він звик.

Лірін і крихти в рот не взяв. Поклавши лікті на стіл, він спостерігав, як вечеряє ясновельможний.

— А я хотів дати тобі змогу спокійно попоїсти,