Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Вгадали.

— Ну й не треба, — відказав господар, беручи з кошика шматок перепічки. Він обмотав його навколо шпички, тоді стягнув разом із кількома шматочками овочів і з’їв отриманий «налисник». — Скажи-но мені: скільки ще, по-твоєму, ти зможеш противитися? Твоя родина живе в злиднях.

— У нас усе гаразд, — втрутився Кел.

Лірін виразно глянув на нього, але не зробив зауваження, що той перебиває старших.

— Син має рацію. Наразі ми спроможні виживати. А стане несила — ну, значить, виживуть нас. Я не скорюся вашій волі, Рошоне.

— Якщо полишиш містечко, — відказав той, здіймаючи палець, — я зв’яжуся з твоїм новим градоправителем і розкажу про вкрадені в мене сфери.

— Той проведе дізнання, і мене виправдають. А крім того, мій лікарський фах убезпечить нас від ваших зазіхань.

Це була чиста правда: кваліфіковані спеціалісти та їхні помічники, які виконували в містечках життєво важливі функції, отримували право на особливий захист, яке вбезпечувало навіть від світлооких. Норми воринського громадянського кодексу були настільки хитро прописані, що Кел і досі плутався в них.

— Так, слідство виявить твою непричетність, — погодився Рошон. — Адже ти в нас педант, правильно оформив усі необхідні документи. От тільки був сам на сам із Вістіовом, коли той ставив на них печатку. Дивно, що поруч не виявилося жодної секретарки.

— Вони читали йому ті документи.

— А тоді повиходили з кімнати.

— Бо ясновельможний Вістіов їх відіслав. Гадаю, вони й самі це підтвердили.

Рошон стенув плечима:

— Мені нема потреби доводити, що ти вкрав ті сфери, ескулапе. Я просто робитиму, що й робив. Твоя родина харчується недоїдками, і я це знаю. Скільки ще ти змушуватимеш їх страждати заради своєї пихи?

— Ви не залякаєте їх. Так само, як і мене.

— Я не питаю, чи ви залякані. Мене цікавить, чи голодуєте.

— У жодній мірі, — сухо відповів Лірін. — Коли нам і бракує хліба насущного, це з лихвою перекривають ті бенкети безмірної уваги, які від щедрот своїх влаштовуєте для нас ви, ясновельможний. Ми свідомі того, що над нами пильнує ваше невсипуще око, чуємо нашіптування у вуха городян. Висновуючи з того, як ви непокоїтеся за нас, це радше ви чимось налякані.

Рошон притих, шпичка в його руці осіла, вуста тісно підібгалися, а пронизливі зелені очі примружились. На тлі довколишньої темряви вони заледве не світилися. Кел зібрав усі сили, щоб не зіщулитись під гнітом їхнього несхвального погляду. У присутності світлооких на кшталт Рошона знічувалися й не такі, як він.

«Це не справжній світлоокий! Це ізгой. Я ще зустрінуся зі справжніми. З людьми честі».

Проте Лірін і вухом не повів:

— Кожен місяць нашого спротиву — удар по вашому авторитету. Мій арешт нічого не дасть, бо за результатами дізнання мене звільнять. Ви намагалися нацькувати на мене громаду, проте в глибині душі люди знають, що я їм потрібен.

Рошон нахилився вперед:

— Не до душі мені ваше містечко.

Зачувши таку дивну відповідь, лікар насупився.

— Не до душі заслання сюди, — вів далі Рошон. — Не до душі відірваність від усього, що має значення. А передусім не до душі темноокі, які забувають своє місце.

— Щось не виходить вам поспівчувати.

Господар глумливо посміхнувся. Він зиркнув на тарілку з таким виглядом, немов їжа втратила будь-який смак.

— Гаразд. Пропоную тобі… мирову. Віддай мені дев’ять десятих сфер, а решту можеш залишити.

Кел обурено звівся на ноги:

— Мій батько ніколи…

— Келе, — урвав його Лірін. — Я сам здатен говорити за себе.

— Але ти, звичайно ж, не підеш на це.

Той не поспішав із відповіддю, проте врешті-решт сказав:

— Іди на кухню, сину. Запитай, чи немає в них їжі, яка більше тобі до смаку.

— Батьку, не треба…

— Марш, — твердо мовив хірург.

Невже це правда? Тож після всього пережитого старий просто візьме і здасться? Вибігаючи з їдальні, Кел відчув, як лице заливає фарба сорому. Він знав, де розміщена кухня. У дитинстві вони з Ларал частенько обідали там.

Кел полишив їх наодинці не тому, що так веліли, а щоб не виказати Ліріну й світлоокому своїх почуттів: прикрості від того, що дав відсіч Рошонові, коли батько — на тобі — збирався пристати на пропозицію, прикрості від приниження через те, що той узагалі обдумував її, та спричиненої вигнанням злості. Він із соромом усвідомив, що плаче. У дверях стояли двоє караульних із числа особистої варти Рошона. Світло тьмяного каганця на стіні — тільки він і давав змогу щось побачити — забарвило їхні грубі обличчя в бурштинові відтінки.

Промайнувши повз них, Кел звернув за ріг коридору й зупинився перед діжкою з декоративною рослиною, силкуючись опанувати себе. Це була кімнатна лозобрунька — під час селекції вона втратила здатність закриватися, і з її рудиментарної мушлі п’ялися вгору кілька шишкоподібних квіток. У масляній настінній лампі, що висіла над нею, горів крихітний, підсліпуватий вогник. Тут, у віддаленій частині будинку, по сусідству з кімнатами слуг, для освітлення не використовували сфер.

Кел привалився до стіни, важко дихаючи. Він почувався одним із десяти дурнів. Очевидно, Кабіном — дорослим чоловіком, який поводиться, наче дитина. Але ж як іще йому було реагувати на батькові дії?

Він витер сльози й крізь стулки дверей, що відчинялися в обидві сторони, протиснувся на кухню. У Рошона все ще служив шеф-кухар, який залишився від Вістіова, — Барм був високий, стрункий чоловік, що заплітав своє темне волосся в косиці. Він походжав уздовж столу для приготування їжі, роздаючи вказівки численним помічникам, а двійко паршменів снували туди-сюди через чорний хід, підносячи ящики з їжею. Кожна порція інструкцій супроводжувалась погримуванням металевого ополоника, який Барм стискав у руці, об каструлі та сковорідки, що звисали зі стелі.

Він заледве удостоїв Кела поглядом своїх карих очей, після чого звелів одному зі служників принести тому перепічку й рису-телью, присмаченого фруктами. Дитячої їжі. Хлопець ще більше знітився від того, що Барм одразу ж збагнув, навіщо його послали на кухню.

Кел пройшов до відведеного для прийому їжі закапелка, щоб зачекати, доки принесуть обіцяне. То була побілена в стіні ніша, де стояв столик зі сланцевою стільницею. Він сів за нього, поклавши лікті на лупак і підперши голову