Читати книгу - "Буря Мечів"

— Ведмедиці, ага,— сказала леді Мормонт.— Інакше не можна. За старих часів на нас робили набіги то залізні на своїх лодіях, то дикуни з Замерзлого узбережжя. А чоловіки наші в цей час здебільшого рибалили. Отож жінки, яких вони лишали на господарстві, мали захищатися самі й захищати дітей, бо в іншому разі їх би просто повикрадали.

— У нас на брамі є таке різьблення,— сказала Дейсі.— Жінка у ведмежій шкурі тримає однією рукою дитину, яка смокче в неї молоко. В другій руці жінка стискає бойового топора. Вона не справжня леді, атож, але мені вона завжди подобалася.

— Мій небіж Джора якось привіз додому справжню леді,— сказала леді Мейдж.— Здобув її на турнірі. Як її дратувало те різьблення!

— Та і все інше теж,— мовила Дейсі.— Коси в неї були як золота канитель, у тої Лінесси. Шкіра — як вершки. А м’які руки були створені не для бойового топора.

— Так само як цицьки — не для годівлі,— без підхідців сказала її мати.

Кетлін знала, про кого вони говорять: Джора Мормонт привозив свою дружину на свята у Вічнозим, одного разу вони гостювали цілі два тижні. Кетлін пам’ятала юну леді Лінессу — дуже гарну і дуже нещасну. Одного вечора, випивши кілька келихів вина, вона зізналася Кетлін, що Північ — не для дівчини зі старгородських Гайтаверів. «Колись дівчина з річкоринських Таллі думала так само,— лагідно озвалася Кетлін, намагаючись її втішити,— але з часом вона багато чого тут полюбила».

«І все це втратила,— подумала Кетлін.— Нема в мене більше ні Вічнозиму, ні Неда, ні Брана з Риконом, ні Санси, ні Арії. Лишається тільки Роб». Може, зрештою, в ній все-таки більше від Лінесси Гайтавер, ніж від Старків? «Якби ж я вміла тримати в руках сокиру — може, краще б захистила своїх».

Минали дні, а дощ не вщухав. Вони доїхали до самих витоків Блакитного Зубця, проминули Семиструмчя, де річка розгалужувалася на цілу плутанину струмків і потічків, перетнули Відьомське Болото, де необережних готова була ковтнути блискуча зелена моква, а розмокла земля засмоктувала копита коней, як голодне немовля — материне персо. Їхали не просто повільно — повзли. Половину возів, які застрягли в багнюці, довелося покинути, а вантажі розкидати на мулів і ломовиків.

Лорд Джейсон Малістер наздогнав валку серед мочарів Відьомського Болота. Коли він приєднався зі своєю колоною, до сутінків лишалося ще понад годину, але Роб одразу наказав зупинитися, й сер Рейнальд Вестерлінг під’їхав до Кетлін, щоби провести її в королівський намет. Син сидів біля жаровні з картою на колінах. Біля ніг його спав Сіровій. З сином був Великий Джон, а ще Галбарт Гловер, Мейдж Мормонт, Едмур і якийсь незнайомець — тлустий лисуватий чолов’яга з раболіпним виразом на обличчі. «Це точно не лордійчук,— одразу зрозуміла Кетлін, щойно кинула на невідомця оком.— Навіть не військовий».

Джейсон Малістер підвівся, пропонуючи своє крісло Кетлін. Каштанова його чуприна вже майже наполовину побіліла, однак лорд Стражморя досі був гарний на вроду: високий і стрункий, з карбованим гладенько поголеним обличчям, високими вилицями та пронизливими сіро-синіми очима.

— Леді Старк, дуже приємно. Сподіваюся, я приніс вам добрі новини.

— Нам конче потрібні добрі новини, мілорде,— присіла Кетлін, наслухаючи, як над головою тарабанить у намет злива.

Роб дочекався, поки сер Рейнальд опустить наметову запону.

— Боги почули наші молитви, мілорди. Лорд Джейсон привіз до нас шкіпера «Міраям», старгородського купця. Капітане, розкажіть усім те, що ви повіли мені.

— Так, ваша світлосте,— чоловік нервово облизав пухкі губи.— Останнім моїм пунктом призначенням перед Стражморем був Лордпорт на Пайку. Залізні тримали мене там більш як півроку, ага. За наказом короля Балона. От тільки, ну, якщо коротко — він помер.

— Балон Грейджой? — серце Кетлін зробило перебій.— Ви кажете, що Балон Грейджой помер?

Низенький обшарпаний шкіпер кивнув.

— Ви же знаєте, що Пайк частково збудовано на мису, а частково на скелях і островах, які між собою з’єднуються мостами? В Ланіспорті я чув цю історію так: з заходу прийшла буря з дощем і громом, і от якось старий король Балон перетинав один із тих мостів, аж тут піднявся вітер і просто розніс його на друзки. За два дні короля прибило на берег усього розпухлого й розбитого. Казали, краби йому очі повиїдали.

— Королівські краби, сподіваюся,— розреготався Великий Джон,— посмакували королівським холодцем, га?

— Ага,— схилив шкіпер голову набік,— але це ще не все, ні! — він гойднувся вперед.— Повернувся його брат.

— Віктаріон? — здивовано перепитав Галбарт Гловер.

— Юрон. Вороняче Око, як його прозивають, найчорніший пірат з усіх, що колись ходили під вітрилами. Його вже не було роки й роки, та не встиг лорд Балон охолонути, як він запливає в Лордпорт на своїй «Тиші». Чорні вітрила, червоний облавок, а в команді — сама німтура. Подейкували, він сплавав у Ашай і назад. Та хай де він був, нині він удома — приперся просто на Пайк і всадовив свій зад на Скелястий престол, а лорда Ботлі, коли той заперечив, утопив у діжці морської води. Отоді-то я й побіг назад на «Міраям» і знявся з якоря в надії, що вдасться серед усього цього гармидеру вислизнути. Мені пощастило, й от я тут.

— Капітане,— мовив Роб, коли чоловік договорив,— хочу вам подякувати, і ще: без нагороди ви не залишитеся. Коли ми закінчимо, лорд Джейсон відвезе вас на корабель. Будь ласка, зачекайте надворі.

— Обов’язково, ваша світлосте. Обов’язково.

Не встиг він вийти з королівського шатра, як Великий Джон зареготав, але Роб одним поглядом урвав його сміх.

— Якщо правда бодай половина з того, що розповідав Теон, то Юрон Грейджой — остання людина, яку хтось схоче бачити королем. Законний спадкоємець — Теон, якщо, звісно, він ще не помер... але Залізним флотом командує Віктаріон. Не повірю, що він так і лишиться в Кейлінському Рову, коли Юрон Вороняче Око всівся на Скелястий престол. Він просто мусить повернутися.

— Є ще дочка,— нагадав йому Галбарт Гловер.— Та, яка зараз утримує Пущанський Насип і Робетових дружину й дітей.

— Якщо вона так і лишиться в Пущанському Насипі, тільки його вона і втримає,— сказав Роб.— Те, що стосується братів, ще більше стосується її. Щоб скинути Юрона й висунути претензії на трон, їй доведеться повернутися додому,— мовив син і обернувся до лорда Джейсона Малістера.— У вас є флот у