Читати книгу - "Українське письменство"

Це щиро і сильно, в усякім разі, не рівня «печеним печерицям» Алешка.

В відділі прози — «Блакитний роман» Михайличенка — річ, утворена в справжнім ліричнім піднесенні, але в багатьох місцях писана немов шифром, трохи манерована (особливо там, де говориться про «загадкові лотоси та зачаровані зори крокодилів»), періста, як гайнівська «Книга Ле Гран», але талановита. А проте і вона свідчить про кризу української прози. Стара повість, оповідання в манері Кобилянської, Коцюбинського не знаходять уже нових послідовників. Нова проза ще не сформувалась остаточно. Та і сама сучасність тепер надто складна, надто ще не надається художньому «осмислюванню» митця, надто панує над нами, не дає поглянути на неї з сторони, тому і епічні форми прози (повість, роман) навряд чи й можливі тепер. Єдине, що можливе тепер, це форми ліричні — поезії прозою, — найкращим зразком яких і являється роман Михайличенка.

В відділі критики статті — Кулика: «Реалізм, футуризм, імпресіонізм» і В. Коряка — «Місто в українській поезії».

Перша з них справляє дивне враження вже самим сопоставленням термінів: реалізм, футуризм, імпресіонізм. Коли слова реалізм і футуризм — означення певних літературних ідеологій, літературних шкіл (правда, об’єму неоднакового), то слово імпресіонізм досі вживалось тільки для позначення певного літературного прийому, яким міг користуватись в однаковій мірі і реаліст, і романтик. Тим часом т. Кулик взяв слово реалізм лише в значенні протокольної манери; інакше трудно зрозуміти таку, напр., фразу: «реалізм точно і неухильно копіює життя таким, як воно є». Твердження явно рисковите. Але воно не стоїть одиноко. З таким же правом автор твердить, що реалізм — це є «резонерство і надуманість, в ліпшім разі, несмілива пропаґанда». Коли справді так, то яку собі раду дасть т. Кулик з таким безперечним реалістом, як Лев Толстой? Що є, наприклад, «Анна Кареніна»? — надуманість? резонерство? чи, може, несмілива пропаґанда? Характеристика імпресіоністичної творчості зроблена в цілому влучно. Відсутність «зайвої пропаґанди, брак розсудочності», погоня за враженням сильним, міцним — це все так. Але які завдання ставить собі імпресіоніст? Кулик одповідає: «Дати квінтесенцію, саму сутність життя в найміцніших його проявах», одно слово, зорієнтувати читача в життьовому оточенні, дати йому живий і сильний образ реального життя. Чим же, в такому разі, імпресіонізм Кулика різниться од реалізму? З т. Кулика — по суті, красномовний оборонець реалістичного письма, і, нападаючись на «реалізм», він нападається тільки на пережиті уже літературні прийоми, що справді пора зложити в архів і що потроху туди і складаються — навіть українськими літераторами.

Стаття В. Коряка «Місто в українській поезії», фраґмент із книги, спеціально присвяченої автором «Місту», подає багато інтересних спостережень над творчістю поодиноких наших поетів; але, на жаль, написано її занадто похапливо. В статті аж занадто цитат, і цитат найрізноманітніших — з Альфреда де Віньї, Мамонтова, П’єра Лоті і не відомого ще в друку поета Михайла Доленга. В тих цитатах затирається власна думка авторова; висновки або пропадають зовсім, як степові ріки в пісках, або, виринаючи в кінці розділу, з-під купи невпорядкованих виписок, вражають несподіванкою, видаються немотивованими. Будь автор логічніший, спокійніший, попрацюй він хоч трохи над композицією, і ми мали б цікаву розправу про нову українську поезію — під спеціальним поглядом.

Відділ бібліографії випадковий. Вигляд журналу пристойний, обкладинка проста.

1921

Цю книжку призначено головним чином для читання з естради і витримано в дусі звичайних «декламаторів», починаючи з «Розваги» і кінчаючи «Ясною зброєю» та «Барвистими квітами». Деякі зміни довелося внести в розподіл матеріалу, одкинувши старі рубрики («Declamatorium», «Лірика», «Гуморески») і подавши нові, більш детальні і витримані логічно. Вибір п’єс в значній мірі поновлено: в основу збірника, крім шевченківських поем та елегій, покладено Франка, Лесю Українку і П. Тичину — поетів, що давали тон, утворювали напрями, накладали свою печать на сучасників або нащадків; належну увагу уділено перекладам з новоєвропейських митців і новій революційній творчості українській. В трьох-чотирьох випадках читач знайде по кілька поезій на одну і ту саму тему, — це для тих аматорів поезії, яким цікаво буде сопоставити приклади ліричного та епічного розроблення теми або простежити повільний розвій нашого поетичного вислову. Можливо, це не входить в задачі «декламатора», але це може знайти своє оправдання в відсутності в нас ґрунтовної історичної антології, яка б оцінила здобутки, визначила традиційні напрямки в розвої українського поетичного слова.

Київ, 8/Х 1922