Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— Ти зовсім не змінився, — відзначив охотник.

— Не змінився, — відповів Швейк. — На це в мене не було часу. Вони навіть хотіли мене розстріляти, але це ще не найгірше, головне, що я з дванадцятого ніде не діставав платні.

— У нас ти ЇЇ тепер теж не дістанеш, бо ми йдемо на Сокаль і гроші платитимуть аж після битви. Треба економити. Якщо розраховувати, що там за два тижні щось відбудеться, то ми на кожному полеглому воякові разом з набавками заощадимо двадцять чотири крони сімдесят два гелери.

— А що ще нового у вас?

— Передовсім загубився наш ар’єргард, потім офіцерський корпус влаштовує у священицькій плебанії «свинячий бенкет», а вояки порозлазилися по селі і деморалізуються з місцевим жіночим населенням. Перед полуднем зв’язали одного вояка з нашої роти за те, що він поліз на горище за сімдесятилітньою бабусею. Він анітрохи не винен, бо в щоденних наказах нічого не говорилося, до скількох років це дозволено.

— Мені теж здається, — сказав Швейк, — що цей чоловік не винен, бо коли така баба лізе вгору по драбині, її обличчя аж ніяк не видно. Такий самісінький випадок стався колись на маневрах біля Табора. Одна наша чота розмістилася в корчмі, а якась бабусенція в сінях мила підлогу. Вояк Храмоста підкрався до неї і поплескав її, як би це тобі сказати, по спідниці. Та спідниця була у неї дуже високо підтикана. Він по ній плеснув раз — вона нічого, він плеснув удруге, плеснув утретє, а вона знову нічого, так, ніби це її і не стосується. Тоді він наважився на вирішальну атаку, а вона й далі спокійно собі мила підлогу, а потім обернулася до нього та й каже: «От я й зловила тебе, вояченьку». Тій бабі було понад сімдесят років. Вона сама роздзвонила про це по всьому селі. А тепер я хотів би запитати тебе: за час моєї відсутності чи не був ти також під арештом?

— Якось не було для цього нагоди, — виправдовувався Марек, — але стосовно тебе мушу повідомити, що по батальйону видано наказ про твій арешт.

— Це не шкодить, — відповів Швейк. — Вони зробили абсолютно правильно. Батальйон мусив так зробити і видати наказ про мій арешт. Це був його обов’язок, адже про мене довший час ніхто нічого не знав. Тут батальйон не перегнув. Отже, кажеш, усі офіцери в плебанії на «свинячому бенкеті»? В такому разі, я мушу піти туди й доповісти, що я вже знову тут. Мабуть, пан обер-лейтенант Лукаш має без мене чимало клопотів.

Швейк твердим військовим кроком пішов до священикового будинку, виспівуючи:

Подивись на мене,

Ти, моя кохана.

Гей, якого з мене

Викрутили пана!

Швейк увійшов до будинку, піднявся сходами нагору, звідки лунали голоси офіцерів. Там патякали про всяку-всячину, і саме в цей момент шпетили бригаду за непорядки у штабі. Ад’ютант бригади теж докинув своє полінце під бригаду, зауваживши:

— Ми все ж таки телеграфували у справі цього Швейка... Швейк...

— Hier! — вигукнув з-за причинених дверей Швейк і, увійшовши до кімнати, повторив: — Hier! Melde gehorsam, Infanterist Svejk, Kumpanienordonanz 11. Marschkumpanie![564]

Побачивши збентежені обличчя капітана Заґнера і надпоручника Лукаша, на яких відбився безмежний розпач, Швейк, не чекаючи на запитання, вигукнув:

— Голошу слухняно, мене хотіли розстріляти за зраду найяснішого цісаря.

— Заради Бога, що ви таке кажете, Швейку? — розпачливо вигукнув зблідлий надпоручник Лукаш.

— Голошу слухняно, це було так, пане обер-лейтенант.

І Швейк докладно почав розповідати, як і що, власне, з ним трапилось. Усі дивилися на нього, витріщивши очі. А він розповідав про все з найдрібнішими деталями і навіть не забув додати, що на греблі того ставка, де з ним трапилося нещастя, росли незабудки. Коли ж він почав перераховувати імена татарів, з якими познайомився під час подорожі, і назвав щось подібне до Галлімулябалібей, а потім додав ще цілу низку вигаданих ним самим прізвищ, як, наприклад, Валіволявалівей, Малімулямалімей, надпоручник Лукаш не втримався і зауважив:

— Я турну вас чоботом, тварюко: розповідайте коротко, але зв’язно.

І Швейк повів далі з усією послідовністю, а коли дійшов аж до польового суду, до генерала і до майора, то зауважив, що генерал дивився лівим оком у праву кишеню, а в майора були блакитні очі...

— ...що не давали спокою ні вдень, ні вночі, — додав він у риму.

Тут командир 12-ої роти Ціммерман кинув у Швейка глиняним кухлем, з якого пив міцну єврейську горілку.

Швейк спокійно продовжував розповідати про духовну розраду і про те, як майор до ранку спав у нього в обіймах. Потім він виступив з блискучим захистом бригади, куди його послали, коли батальйон зажадав його повернення як безвісти пропалого. Нарешті, поклавши перед капітаном Заґнером документи на доказ того, що така висока установа як бригада зняла з нього будь-які підозри, він пригадав:

— Голошу слухняно, пан лейтенант Дуб перебуває в бригаді, у нього струс мозку, і він наказав усіх вас вітати. Прошу видати мені вояцьку платню і гроші на тютюн.

Капітан Заґнер з надпоручником Лукашем допитливо перезирнулися, але тут відчинилися двері, і до кімнати в якомусь цебрику внесли паруючу ліверну юшку.

Це був початок очікуваної насолоди.

— Ви проклята чума, — сказав капітан Заґнер Швейкові, перебуваючи в приємному настрої перед майбутнім блаженством. — Вас врятував лише «свинячий бенкет».

— Швейку, — додав до цього надпоручник Лукаш, — не дай Боже, якщо трапиться ще раз така історія, то з вами буде кепсько.

— Голошу слухняно, зі мною мусить бути кепсько, — козирнув Швейк, — коли вояк на війні, він повинен знати...

— Згинь з очей! — заверещав капітан Заґнер.

І Швейк згинув. Він подався вниз до кухні. Туди знов повернувся пригноблений Балоун і прохав дозволу прислужувати своєму надпоручникові Лукашу на бенкеті.

Швейк з’явився саме в розпал суперечки між кухарем Юрайдою та Балоуном.

Юрайда вживав при цьому досить-таки незрозумілі слова:

— Ти, па́жеро ненажерлива, — казав він Балоунові. — Ти жер би так, щоб аж піт з тебе лився б. От зазнав би ти мук пекельних, коли б я наказав тобі віднести ліверні ковбаски нагору.

Кухня мала тепер інший вигляд. Батальйонні і ротні фельдфебелі ласували відповідно до чину і згідно