Читати книгу - "Буря Мечів"

«Справжній король»,— подумала переможена Кетлін. Вона тільки й сподівалася, що пастка, яку він приготував у Кейлінському Рову, спрацює так само, як спрацювала та, що в неї тільки-но втрапила вона сама.

Семвел

«Білодерево,— подумав Сем.— Будь ласка, хай це буде Білодерево». Він пам’ятав Білодерево. Білодерево було на картах, які він укладав під час подорожі на північ. Якщо це село — Білодерево, тоді Сем точно знатиме, де вони. «Будь ласка, це мусить бути воно!» Він так цього хотів, що на деякий час навіть забув про свої ноги, забув про біль у литках і попереку, про задубілі пальці, яких він майже не відчував. Навіть забув про лорда Мормонта, і Крастера, і блідавців, і Чужих. «Білодерево»,— молився Сем до всіх богів, які могли його почути.

Однак усі села дикунів були дуже схожі. В центрі цього теж росло велетенське віродерево... але біле дерево ще не означає, що це — Білодерево. Чи не було віродерево в Білодереві більшим за це? Може, він погано запам’ятав. Лик, викарбуваний на білому як кість стовбурі, був довгий і сумний, з очей скрапували криваві сльози застиглої смоли. «Такий він був, як ми їхали на північ?» Сем не пригадував.

Навколо дерева тулилася жменька однокімнатних халуп з дерновими стріхами, збудована з колод довга будівля, вся поросла мохом, кам’яний колодязь, вівчарня... але ні овець, ні людей. Дикуни приєдналися до Манса Рейдера на Льодоіклах, забравши з собою всі пожитки, окрім хіба що хат. Сем був вдячний і за це. Насувалася ніч, і приємно буде бодай раз поспати з дахом над головою. Як він утомився! Здавалося, наче він півжиття на ногах. Чоботи розлазилися, водянки на ногах давно полускали й перетворилися на мозолі, але під мозолями почали набрякати нові водянки, а пальці на ногах вже відморожені.

Але Сем розумів: або він іде далі, або помре. Жиллі досі слаба після пологів, ще й з дитиною на руках, тому їй кінь потрібен більше, ніж йому. Другий кінь здох за три дні після їхньої втечі з Крастерової фортеці. Це ще диво, що та голодна шкапа стільки протрималася, бідолаха. Мабуть, її доконала Семова вага. Вони з Жиллі могли би спробувати сісти вдвох на одного коня, але Сем боявся, що ситуація повториться. «Ліпше мені пішки йти».

Сем лишив Жиллі в дерев’яному зрубі розпалювати багаття, а сам пішов позазирати в халупи. З вогнем вона вправлялася краще, Семові-бо ніяк не вдавалося підпалити дрова з іскри, а останнього разу, як він намагався викресати іскру, чиркаючи крицею об кресало, порізався власним ножем. Жиллі забинтувала йому рану, але рука й досі боліла й погано слухалася — стала ще незграбнішою, ніж була. Сем знав, що рану слід промивати, а пов’язку міняти, але боявся поглянути на поріз. Та й було так холодно, що не хотілося рукавиці знімати.

Сем і гадки не мав, чого шукає в порожніх хатах. Може, дикуни трохи харчів лишили. Глянути треба. Дорогою на північ Джон уже обшукував хижі в Білодереві. В одній з халуп Сем почув у кутку шарудіння щурів, але нічого, крім старої соломи, задавнених запахів і трохи попелу під димовим отвором, там не було.

Сем повернувся до віродерева і якусь мить роздивлявся вирізьблений лик. «Ні, цього лику ми не бачили,— зізнався він собі.— Та й дерево і вполовину не таке велике, як було в Білодереві». Тут червоні очі плакали кривавими слізьми, і цього також Сем не пригадував. Він незграбно опустився навколішки.

— Боги давні, вислухайте мою молитву. Сімох шанував як богів мій батько, але я, приєднуючись до Варти, давав свою обітницю вам. Допоможіть же нам. Боюся, ми загубилися. Ми голодні, а як намерзлися! Я вже й не знаю, в яких богів тепер вірую, але... будь ласка, якщо ви є, допоможіть нам. У Жиллі народився синочок.

Більше нічого вигадати він не зміг. Западали сутінки, листя на віродереві стиха шелестіло, тріпочучи, наче тисячі закривавлених долонь. Сем не міг сказати, почули його Джонові боги чи ні.

Коли він повернувся у зруб, Жиллі вже розпалила багаття. Сиділа розхриставши шубу, близенько до нього, тримаючи немовля біля грудей. «Воно голодне, як і ми»,— подумав Сем. Старенькі поцупили для них у Крастера трохи харчів, але вони вже майже все поїли. З Сема і в Сурмосхилі був кепський мисливець, де дичини було повно, а полювати допомагали хорти й нагоничі, а тут, у нескінченних порожніх лісах, шанси на те, що йому вдасться щось піймати, були примарні. Спроби зловити рибу в озерах і напівзамерзлих струмках теж провалилися.

— Скільки ще, Семе? — запитала Жиллі.— Ще далеко?

— Вже не дуже. Лишилося менше, ніж було,— Сем скинув на землю наплічник, незграбно опустився на долівку та спробував схрестити ноги. Спина боліла так немилосердно, що кортіло притулитися до одного з різьблених дерев’яних стовпів, які тримали дах, але ж багаття горіло в центрі будівлі, попід димовим отвором, а тепла хотілося більше, ніж зручності.— Ще кілька днів — і ми на місці.

У Сема були карти, але якщо це не Білодерево, карти не допоможуть. «Ми зайшли задалеко на схід, обходячи озеро,— боявся він,— а може, задалеко на захід, коли я хотів повернутися на початковий курс». Він уже ненавидів озера й річки. Тут, на півночі, не було ні поромів, ні мостів, тобто доводилося озера обходити, а на річках шукати броду. Набагато легше йти звіриною стежкою, ніж продиратися крізь хащі, легше обійти гору, ніж дертися на неї. «Якби з нами були Банен чи Дайвен, ми б уже давно сиділи в Чорному замку, гріючи ноги у їдальні». Але Банен загинув, а Дайвен поїхав з Греном, Стражденним Едом і рештою.

«Стіна триста миль завдовжки й сімсот футів заввишки»,— нагадав собі Сем. Якщо вони й далі рухатимуться на південь, рано чи пізно обов’язково на неї натраплять. А щодо того, що вони рухаються на південь, він був певен. Вдень він орієнтувався по сонцю, а зоряної ночі йшов за хвостом Крижаного Дракона, хоча відтоді як здохла кобила, вночі вже майже не їхали. Навіть за повного місяця під деревами було темно, тож і Сем, і останній гарон могли легко зламати собі ногу. «Ми вже далеченько мали зайти на південь, обов’язково мали».

От щодо чого Сем не був певен, то це як далеко відхилилися вони на схід або захід. Так, вони дістануться Стіни...