Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— А тепер тікайте. Даю вам хвилину. Потім собак спущу. Чули про моїх песиків?

— Чули, чули! Хоч дві хвилини дайте, Іване Карповичу!

— Півтори. Пішли!

Ох вони як чкурнули по дорозі! Наче їм вогонь п’яти лизав. Той босяк, що я його першим спіймав, теж побіг. Я сів в авто і від’їхав у ярок неподалік. Там Гришу витяг, зв’язав міцно, набрав у калюжі води, вилив на голову, привів до тями. Він очі розплющив, а йому в очі дуло рушниці дивиться.

— Ти хто такий? — питаю.

— Та як спіймали мене, то, мабуть, знаєте, хто я, — хрипить бандит. — Навіщо так бити було? Голова аж тріщить!

— А навіщо було до мене лізти? Зовсім берега пустився, Гришо?

— Та я ж думав, що ви так, вигадка. Для лотків читанка, що ось і такий ви, і сякий, справжній герой, а насправді сидить дурник на хуторі, меди п’є та вигадує пригоди. Подумати не міг, що от ви такий боєць, навіть мене, Гришу Котовського, спіймати змогли.

— То думав пограбувати мене, Гришо? Невже багатшого не знайшов?

— Не так мені гроші були потрібні, як слава Бо ж про Івана Карповича Підіпригору всі знають. А як пограбую я його, тобто вас, то й мене по всій імперії знатимуть! Вмить прославлюся.

— Навіщо розбійнику слава?

— Бо дуже допомагає. Я от коли у Бессарабії маєтки панські грабував, так завжди слідкував, щоб пізнали мене. На тисячу візьму, сотню в найближчому селі роздам, і люблять мене люди. Про поліцію попереджають, коли треба, сховають, на панів своїх вказують, кого узяти і як. Знаєте, як мене там звали?

— Як?

— Робінгудом!

— Це ще хто?

— О, відомий літературний персонаж. Не такий, як ви, звісно, але підлітки зачитуються. Так от як став я Робінгудом, то працювати значно легше мені стало. Довго мене поліція схопити не могла, бо мені кожен двір рідний. Тільки з власної дурості погорів, стрибнув у гречку куди не треба. То схопили мене, судили, на каторгу відправили. Кілька років минуло, вже забули мене всі, кажу «Я — Котовський!», а не мене дивляться як барани на нові ворота. Важко працювати, помастити треба славою, щоб знали люди мене і грошики віддавали легко. І ось якби пограбував вас я, то дуже б добре про себе нагадав. Вже не питали б мене, хто такий Гриша Котовський, а руки б цілували. Селяни б цілували, а пани б гроші віддавали, бо якщо вже я самого Івана Карповича Підіпригору пограбував, то немає від мене порятунку! Хороший хід, правда ж? — посміхається він.

— Тварюко, чому ти радієш, я ж тебе зараз уб’ю!

— За що? Іване Карповичу, за що?

— За те, що поліз до мене, за те, що...

— Іване Карповичу, дозвольте прояснити ситуацію!

— Нічого тут проясняти!

— Дайте хвилину! Одну хвилину! На суді ж дають останнє слово! Благаю!

— Не хочу тебе слухати!

— Я просто хочу, щоб ви правильно зрозуміли мої мотиви. Ось дивіться, ви ж обшукали мою банду?

— Обшукав.

— Револьверів у них не було, як думаєте, чому?

— Ти мені тут загадки загадувати будеш?

— Тому, що не довіряв я їм, а справа важлива. Дивіться, мені ж треба було пограбувати вас, тільки пограбувати і все. Борони Боже не чіпати. Не те щоб не вбити, а навіть не поранити, ані вас, ані ваших домашніх!

— І чому це ти такий добрий?

— Тому, що це мені невигідно! Ось дивіться, коли б пограбував я вас, то одразу став тим самим розбійником, що здолав найкращого сищика імперії. Хтось мене любить, хтось боїться, але всі поважають. Це добре. А тепер дивіться, аби вийшло так, що вбив би я вас, чи поранив вас або когось із ваших близьких! Хто я тоді? Покидьок, негідник, мерзотник, якого вся імперія ненавидить, і кожен мене поліції здасть, навіть не за нагороду, а з огиди до мене, бусурмана, який насмілився підняти руку на улюбленця народного, Івана Карповича! Так чи не так? Так! Тому я й не дав босякам своїм револьверів, щоб не наробили біди. Треба було тихенько наскочити, гроші взяти, сфотографувати вас і поїхати геть, залишити вас і всіх ваших домочадців живими та здоровими!

— Сфотографувати? — дивуюся я.

— Аякже. Це щоб доказ був, що справді пограбував. Я б у газети надіслав, мені ж розголос потрібен був! Гриша Котовський, переможець Івана Карповича Підіпригори! Ось такий план був! Якщо не вірите, то подивіться в авто, там фотоапарат лежить, я його в Ромнах вкрав.

— Не сіпайся, — покинув я бандита, зазирнув у машину. Справді лежить фотоапарат. Повернувся я до цього Гриші.

— А все одно я тебе пристрелю.

— Для чого?

— А як інакше? Відпущу я тебе, ти знову прийдеш, навіщо воно мені?

— Не прийду. Я ж не дурень, сам пересвідчився, що ви за людина, Іване Карповичу, і що гратися з вами не треба! Я до Бессарабії поїду, там мені добре.

— Чому б це я бандитові вірив?

— А ще ж босяки мої втекли. І якщо не повернуся я, то патякати почнуть, що вбили ви мене.

— Ну, і хто мене засудить за це?

— Поліція. Так чув, що у вас з поліцією стосунки не дуже добрі. Одного пристава до тюрми довели, іншому по руках неодноразово давали. Їм тільки дай до чого присікатися. А тут ось на тобі, вбили ви. Розпитувати почнуть, а то й допитувати. Ви ж нашу поліцію знаєте не гірше мене.

— Хай розпитують. Я так тебе прикопаю, що ніхто не знайде. А всім розповім, що не бачив про тебе і не чув.

— Все одно неприємності будуть. До того ж, босяки мої мститися будуть.

Регочу я.

— Скільки знаю вас, розбійників, а ще ніколи не чув, щоб мстилися. І твої тебе забудуть уже сьогодні. То не свисти.

— Ну, тут ви правий, Іване Карповичу, але ж Бог є. І вбивати людину гріх. Одна справа, коли в бою, коли один на один, обличчям до обличчя, то вже таке. А ось так, у потилицю, зв’язаного, це ж бійня якась.

— Ну, якщо тебе заспокоїть, я тобі у лоб кулю пущу.

— Не треба куль, Іване