Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— А вмієш же ти ляси точити!

— Вмію. Я на відмінно вчився, інженером би став, якби не помер один пан, який мені пансіон давав на навчання. Довелося самому заробляти. Спочатку мішки з цукром на станції тягав, а потім кинув пару мішків повз вагон. Ну, і пішло. Як раз вкрадеш, то вже важко зупинитися.

— Ага, ти ще мені почни співати про важку долю босяцьку. Не хотів працювати, пішов красти. Ось і все. Ну, добре, Гришо, не буду я тебе вбивати, виключно через власну законослухняність. Віддам поліції, нехай тебе судять.

— Не треба мене до поліції! Іване Карповичу, не треба! Знову до Сибіру відправлять! Відпустіть, благаю!

— Дивися, Гришо, такий у тебе вибір, або пристрелю тебе тут і зараз, або в поліцію. Все.

— Ну, тоді везіть, — киває він.

Допоміг йому підвестися, револьвер напоготові тримав, але розбійник поводився як шовковий. Примусив його залізти до багажника, ще раз перевірив мотузки на руках і повіз його до Ромен. Там викинув перед поліцейським відділком, у повітря вистрелив і поїхав додому. Нехай поліція сама розбирається. А в мене часу не було, бо ж хтось мене на хуторі чекав! Що за люди? Трохи хвилювався, хоч знав, що там і песики у дворі, і Єлизавета Павлівна попереджена, та й граф хоч трохи стріляти навчився. Стіни міцні, двері залізом оббиті, на вікнах ґрати, вже якось відіб’ються. Та все одно поспішав.

Коли приїхав, то побачив, що авто гостей стоїть під двором Онде і сам гість, мабуть, спав на задньому сидінні, а зараз вискочив. Невисокий, чорнявий, з вусиками, одягнений вишукано, спав так обережно, що навіть не пом’ятий. Виліз із авто і дивиться на мене, а його ж світло фар сліпить.

— Доброго дня, — кажу і тримаю руку на револьвері, бо такий день сьогодні, що вже чого хочеш можна чекати.

— Доброго дня! Ви — Іван Карпович Підіпригора?

— Так.

— Я — Анатоль Куйбіда, представник кінофабрики Ханжонкова.

— Кого?

— Кінофабрики Ханжонкова, Київське представництво. Ви в кіно ходите, Іване Карповичу? Мусили б нас знати! «Ніч перед Різдвом» дивилися? То наша стрічка! — він розповідає з таким захопленням, наче зібрався квиток мені продавати.

— Кіно я те бачив і про кінофабрику чув, але що вас до мене привело?

— Я маю честь запросити вас стати консультантом нашого нового фільму.

— Ким?

— Консультантом.

— Я ж нічого в кіно не розумію.

— А вам і не треба, вас просто режисер буде питати, як воно в житті буває, а ви будете казати, що і як.

— Зачекайте, а що знімати ви збираєтесь? — спитав насторожено, бо вже був у мене досвід зйомок. Таких зйомок, що повторення їх не хотів.

— Патріотичне кіно з Іваном Мозжухіним та Анастасією Кольцовою!

— Самою Анастасією? — здивувався я, бо ж дуже цю артистку поважав і дивився з нею всі фільми до останнього.

— Самою! У головній ролі! Фільм про злочинців і перемогу закону, то потрібні ваші консультації, Іване Карповичу!

— З поліції когось би покликали. Є в мене знайомий, пристав Воронько, дуже досвідчена людина!

— Іване Карповичу! Хто такий Воронько, хто того Воронька знає? Та ніхто! А ось Івана Карповича Підіпригору вся імперія знає, і коли буде ваше ім’я у титрах, то це ж зовсім інша річ! Ваш читач стане нашим глядачем! То потрібні нам саме ви, Іване Карповичу.

— Я — людина зайнята...

— Але ж ви ще не чули нашої пропозиції! Ми хочемо вас найняти! Оплачуємо проживання та харчування і двісті рублів за те, що тиждень побудете в Києві, на знімальному майданчику.

— І що, за тиждень кіно зняти встигнете?

— Ні, але вас розпитати режисер встигне. То поїхали?

— Зачекайте, я так не можу, я хворий.

— Та ви дуже добре виглядаєте, я чекав гіршого, бо ж читав у газетах про вашу руку, спалену тортурами на Кавказі! До речі, як рука?

— Добре, загоїлася майже.

— Дуже радий. То поїхали, Іване Карповичу, невже ви не мрієте потрапити на знімальний майданчик, де буде зніматися сама Кольцова!

— Іване Карповичу, пропозиція прекрасна, але, може, обговорите її в хаті? — це Єлизавета Павлівна з хвіртки вийшла.

— Так, справді, заходьте, — киваю я.

Запрошую гостя, зачиняю за ним хвіртку, дивлюся на песиків. Вони спокійні, когось іще чужого не чують, значить, приїхав гість сам. Завожу його до зали, там уже кілька гасових ламп горить. Воно б добре було й електрику вже мати, та тільки тягнути дріт на хутір занадто дорого. Вже якось так обійдуся.

— Уляно Гаврилівно, ставте самовар, — наказую я, всідаюся за стіл. Навпроти сідає гість. Видно, що трохи хвилюється.

— Іване Карповичу, я знаю вашу повагу до документів, тож ось два примірники договору. Всі гроші виплачуються наперед, щоб у вас не було сумнівів. То як, поїхали?

— А чого ви так поспішаєте?

— Ну, вже завтра ж зйомки починаються.

— Ну то й що, без мене не почнуть?

— Але важливі ваші поради! Потрібна ваша присутність на майданчику! — він каже і нервово посміхається. Бреше. Щось тут не так. Не розумію, що саме, але щось не так.

— Слухайте, як вас там?

— Анатоль Куйбіда!

— Анатолю, ви оце приїхали пізно, хочете, щоб я зірвався з вами до Києва, а всієї правди не кажете. Невже думаєте, що мене легко обдурити?

— Ні, до чого тут, я...

— Навіщо я вам потрібен? — питаю різко і дивлюся в очі. Анатоль нітиться, червоніє, опускає голову, втирає чоло. — Я слухаю.

— Ну, розумієте, справа в тому, що... — він замовкає.

— Не треба нічого вигадувати, кажіть, як є. Інакше я попрошу вас звідси й нікуди не поїду.

Він мовчить, думає, потім дивиться на мене.

— Ну, вас же все одно не обдуриш, так, Іване Карповичу?

— Так.

— Ви нам потрібні, бо в нас режисер — німець.

— І що?

— Ну, а у Києві всі чекають на війну. Розповідають, як будуть бити тевтонів, і все таке. І хтось почав запускати плітки, що от ми не патріоти, виписали з Німеччини режисера, а він насправді шпигун і вибухи готує, ще там питання щодо