Читати книгу - "Бляшаний барабан"

дитячий садок вишикуватися в шеренгу, провів цю процесію через увесь «Цибульний погрібець», так наче тут був не погрібець, а Єшкенталєрвеґ, наче всім треба було підійматися на Ербсберґ, обійти навколо моторошного пам'ятника Ґутенберґові, наче на Йоганісвізе цвіли справжні стокротки, і вони, оці жінки й чоловіки, могли рвати їх і тішитися, мов діти. А потім, щоб у всіх відвідувачів і в самого шинкаря Шму лишилася пам'ять про тих півдня, які вони пробавилися в дитячому садочку, я дозволив їм справити малу нужду, я сказав на своєму барабані (ми саме підходили до Чортового урвища, збираючи дорогою букові горішки): «А тепер, дітки, можна й...» І вони справили свою маленьку, свою дитячу нужду, вони набурили — набурили всі, жінки й чоловіки, набурив шинкар Шму, набурили мої товариші Клеп і Шолє, набурила навіть аж ген у кутку служниця при вході до вбиральні — всі зробили пісь-пісь, всі набурили собі в штани й у штанці, поприсідавши навпочіпки й прислухаючись самі до себе. Аж коли ця музика змовкла — Оскар супроводжував той дитячий оркестрик лише ледве чутним дробом, — я різким, гучним ударом сповістив про перехід до нестримних веселощів. Вдаривши пустотливо:

Чара, чарка, чарочка,

Медок — то не пиво.

Чорт та відьма — парочка,

Співають на диво, —

я повів ту галасливу ватагу, що хихотіла й по-дитячому лепетела якісь нісенітниці, спершу до Гардероба, де змалілі чоловіки й жінки взяли у збитого з пантелику бородатого студента свої пальта, а тоді з улюбленою пісенькою «Прийдіть подивіться на праль роботящих» я спровадив їх бетонними сходами нагору й повз швейцара в кожусі — за двері. І під усіяним зорями — як у казці, ну просто ніби на замовлення, — але по-весняному прохолодним нічним небом п'ятдесятого року я відпустив з Богом тих чоловіків і жінок, які довго ще виробляли в Старому місті всілякі дитячі неподобства й не могли втрапити додому, поки поліцейські допомогли їм пригадати і свій вік, і свою гідність, і номер свого домашнього телефону.

А я, Оскар, нишком посміюючись і погладжуючи свою бляшанку, повернувся до «Цибульного погрібця», де Шму й досі ще стояв у мокрих штанях, розставивши ноги, під отою курячою драбиною, плескав у долоні й почувався в дитячому садку тітки Кауер не згірше, ніж на рейнських лугах тоді, коли, вже бувши дорослим Шму, стріляв у горобців.

На Атлантичному валу, або Бункери не можуть позбутися бетону

Я хотів лише допомогти Шму, господареві «Цибульного погрібця». А він так і не подарував мені отого мого сольного виступу на бляшанці, який обернув його відвідувачів, грошовитих людей, на таких собі безтурботних дітлахів, що веселяться, белькочуть, бурять у штанці й через те ллють сльози — ллють, до речі, й без цибулі.

Оскар намагається збагнути Шму. Чи не мав шинкар усе ж таки побоюватися конкуренції з мого боку, коли відвідувачі почали щораз частіше відкладати вбік традиційні цибулини й кликати Оскара з його барабаном, кликати мене, хто своєю бляшанкою вмів повернути в дитинство будь-кого з них, хоч би який немолодий він був?

І коли доти Шму без попередження звільняв лише жінок, що сиділи при вході до вбиральні, то тепер він звільнив нас, своїх музикантів, і найняв скрипаля, назвати циганом якого можна було, тільки виявивши небияку поблажливість.

Одначе після того, як нас виставили за двері, багато хто з відвідувачів — і то відвідувачів солідних — пригрозив до «Цибульного погрібця» більш не заходити, отож уже за кілька тижнів Шму довелося піти на компроміс: тричі на тиждень у шинку цигикав скрипаль, тричі грали ми, до того ж зажадали — й дістали — вищу платню: двадцять марок за вечір, та й чайові капали нам тепер чимдалі щедріші; Оскар навіть завів собі ощадну книжку й уже наперед тішився відсотками.

Тій книжечці невдовзі судилося стати моєю опорою в нужді, бо дуже скоро прийшла смерть, забрала в нас шинкаря Фердинанда Шму, а разом із ним — і нашу роботу та заробіток.

Вище я вже казав: Шму стріляв горобців. Часом він брав у свій мерседес і нас — щоб ми подивилися, як він це робить. І хоч Оскар іноді й гиркався з ним з приводу свого барабана й через це страждали і Шолє з Клепом, які щоразу ставали на мій бік, взаємини між шинкарем і його музикантами лишалися дружні, поки, як я вже сказав, не прийшла смерть.

Ми сіли до машини. За кермом, як завжди, — дружина Шму. Поруч із нею — Клеп. Шму — між Оскаром і Шолє. Дрібнокаліберку шинкар тримав на колінах, раз у раз погладжуючи її. Ми доїхали майже до самого Кайзерверта. Лаштунки з дерев обабіч Райну. Дружина Шму розгорнула газету й лишилася в машині. Клеп перед виїздом купив родзинок і тепер машинально їх поглинав. Шолє — перше ніж стати гітаристом, він на когось там учився — умів декламувати напам'ять вірші про Райн. Річка теж мала досить поетичний вигляд, і хоча за календарем ще стояло літо, на воді, крім звичайних барж, у бік Дуісбурга вже пливло, погойдуючись, осіннє листя, отож якби дрібнокаліберка в руках Шму не кидала час від часу слівце, день під Кайзервертом можна було б назвати мирним.

Коля Клеп упорався зі своїми родзинками й витер об траву пальці, впорався й Шму. До одинадцятьох уже холодних пухнастих грудочок він поклав на газету дванадцяту, що, як він висловився, ще тріпалась. Наш стрілець уже спаковував свою здобич — бо Шму все, що вбивав, щоразу хтозна й навіщо забирав із собою додому, — коли це зовсім неподалік від нас на прибитий до берега корінь сів горобець, сів так демонстративно, й був він такий сірий, що просто хоч бери його на виставку. І Шму не стримався: він, хто за один день ніколи не вбивав більше, ніж дванадцять горобців, підстрелив тринадцятого. А саме цього шинкар і