Читати книгу - "У череві дракона"

Тепер мені цілком зрозуміло, чому Танюша так швидко Сергієве світобачення «привласнила»: обоє вони дивилися на світ очима Осадчого. Духовна родина гностиків розросталася.

Додому мене не відпустили — змусили заночувати. Автобуси ходять з міста до другої години ночі. Власне, останній автобус приходить сюди о першій, а з автовокзалу рушає об одинадцятій. Сергій, безперечно, приїде — о сьомій ранку йому на роботу.

Десь о дев’ятій вечора Таня на своєму велосипеді поїхала в Семенівку, Устина Прохорівна лягла спати, а мені поставила настільну лампу — я хотіла діждатися Сергія.

Сівши за стіл, почала переглядати книжки: Шевченко, Тютчев, Олесь — його улюбленці.

Розгорнула зошит. Сергій продовжує досліджувати себе. Він уже встиг зрозуміти: вивчаючи кожен порух власного серця, ти вивчаєш людство. Життя його цікавить лише тоді, коли напружено пульсує думка.

Ось він пише про Ніну. Так, вони тепер часто бачаться. Вона ждала його із в’язниці. А це щось важить!..

Довго я просиділа над книжками та зошитами, але Сергія не дочекалася — він не приїхав.

О сьомій ранку попрощалася з Устиною Прохорівною й, заспішивши до «Сільгосптехніки», почала розпитувати про Сергія. Вусатий водій захлюпаного багном грузовика повідомив:

— Горінь?.. Вони вже виїхали, їх сьогодні у Красному ждуть. Іще в суботу замовили.

Отже, Сергій побіг на роботу просто з автобуса. Де ж він ночував?..

Я також поїхала на службу. А вже дома дізналася від Надійки: Сергій прождав мене до ранку й дуже бідкався. Чого тільки вони не передумали!..

Ну, та це біда невелика. Борщенчиха розкаже йому про мої відвідини — то він і заспокоїться.

А тим часом я зробила з його зошитів деякі виписки для себе. Якщо раніше він мені цього не боронив, то, напевне, й зараз не засудить. Покажу йому те, що виписала, запитаю дозволу. Виписки неповні — робила наспіх, намагаючись взяти найістотніше.

Поміж нами стихійно виникла та форма розмови, яку мені вже й руйнувати не хочеться: так ми кажемо одне одному значно більше, ніж можна висловити без паперу. І головне: до цього завжди можна повернутися — воно для нас не загине…

Щирості не боюсь. Нічого в мене на душі немає такого, що б я мусила від Сергія ховати. Не вірю також, що таке коли-небудь з’явиться в нього. То б для мене була найбільша трагедія!..

Все, що я пережив, не лягає на папір — це дуже важко! Та є тут і радість велика: я, здається, починаю розуміти науку, котра не має власної назви, але володіє доброю якістю. То є наука любити людей.

Я любив Якова. Ми разом росли, не було в нас жодних таємниць. Все хлоп’яче робили спільним. Чому ж чоловіче мусимо розділити нарізно? Хіба ж у тому лише зрілість людська виявляється, щоб дитячу щирість у собі зломити? Тоді краще лишатися підлітком до самої смерті. Бо то ж не до світлого людина посувається, а до темного…

Там, у в’язниці, мені часом здавалося, що Яків змінився, — зникло те, за що я його любив. Я не мав права докоряти Надійці, що вони погодилися мою версію прийняти — сам підбив їх до цього. І все ж…

І все ж не кидала мене потайна думка: коли б я опинився на місці Якова, нізащо б на таке не погодився.

Але те вже позаду: страшне, гірке, жорстоке. І в чомусь таки ж святе! Нікого я в підлості не можу звинуватити — навіть виконроба. Щось у ньому опиралося, але недовго…

Тепер я часом думаю: добре деяким людям чеснотами вихвалятися, коли їм ніщо не загрожує. Вони й самі вірять у власну порядність. І, може, вірять небезпідставно — все життя її зберігатимуть, якщо не випаде лихо на їхньому шляху. А якщо раптом випаде? Ходило ж страшне лихо по нашій землі, та й не раз! Чи вистачить у них мужності лишатися чесними та порядними в грізні дні їхнього життя? Адже ж це дорого коштує. Ох, як дорого!..

Ну, гаразд…

Про це або цілі томи треба писати, або для себе зробити коротенький висновок: світ, у який ти прийшов із небуття, заслуговує на твою любов — у ньому живуть світлі, мужні душі.

Слідчий по-різному до мене ставився — то він був суворий, то аж занадто лагідний. А на прощання сказав:

— Ніколи я не мав такої замороки. Але й навчився дечому. Все ж таки ви добрі хлопці. Просто ще градом життєвим не обстріляні — через те й лиха накоїли. Того вже не виправиш. Над минулим ми не владні.

А мати… Тітка Марина…

Вона лишилася в душі моїй — так лишилася, як цілий світ, у якому ще мені доведеться жити і про який належить багато думати.

Випустили мене після обіду. Зайшов у сквер — діти граються, бабусі щось в’яжуть. Біжать тролейбуси та автомашини. Двірничка якогось довгов’язого телепня мітлою огріла — він водою із шланга на вікна бризкав. А звідти дівоче обличчя визирнуло…

І все те на мене якось так напливало, ніби не зовні воно лишалося, а в груди мої входило. Захмелів від повітря й каштанової зелені, від голосів людських.

Не знаю, чому й навіщо подзвонив