Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Ти пошкодуєш про свій вибір, —  вирішую сказати.

— А ти про свій вибір шкодуєш? — примружився наш проблемний.

— Про який саме? Я нічого не обирав.

— Ти опираєшся вибору, який зробили за тебе —  це теж якоюсь мірою вибір.

—  Ой, не мудруй, —  даю йому запотиличник і підіймаюся на ноги.

До самих дверей іду спокійно й не швидко, але щойно виходжу, майже мчу до сусідніх дверей, розкриваю їх навстіж. Стоїть навкарачки перед ліжком, плаче голосно. До болю стискаю щелепу і підіймаю її з підлоги, на ногах стоїть погано, зате виривається різко. Обертається і ховає обличчя за руками. Яка ж вона дурна плакса, зітхаю, не даючи їй залізти назад на ліжко.

— Геть, —  командую двом іншим, щоб залишили нас наодинці.

Ну і де її стервезність зараз? Коли я, на її думку, не бачу, можна і поплакати через казки? Важко зітхаю, навіть рот собі затиснула, щоб при мені не схлипувати.Ніби я не бачу, що в неї нова істерика! Чому я взагалі вислуховую цей концерт? Воно мені треба? Її сльози буквально дратують і зводять з розуму від відчаю.

Повертається, здається, ось-ось накричить на мене, але натомість гикає і закриває обличчя руками. Зітхаю знову і дозволяю собі притягнути її за шию і спертися чолом об її лоб.

—  Не реви, дурепо, —  прошу, борючись із бажанням обійняти.

Ми стоїмо так якийсь час, поки я подумки рахуючи її пульс.

Заспокоюється, але все одно удає, що все ще плаче. Їй подобається стояти ось так близько, а мені... мені просто важко боротися зі звіром і його бажаннями, та зі своїми теж. Навмисно злю її, починаю перепалку, щоб хоч трохи нагадати їй і собі, що так не можна. Ми не друзі й точно не щось більше, скоріше вже вороги, а ворогам не пристало поводитися так. Ми сваримося, після того, як це "чудо" напоказ сякається в мою футболку, так і знаходжу причину, через яку прийшов, як вона висловилася, в "її кімнату". Усе відбувається по накатаній: кричимо одне на одного, сваримося і ледь не б'ємося упереміш із чимось віддалено схожим на флірт. Та і її ревнощі забавляють, якщо навіть не тішать самолюбство. От тільки сама вона, її колючі фрази, виводить із себе. Так і хочеться закинути на ліжко і плеснути по товстій дупі. Особливо захотілося це зробити, коли розмова зайшла про запахи. Гаразд я брешу, що вона смердить для мене, але вона чого бреше? Не повірю, нізащо не повірю в це, а її солодкий запах збудження лише посилює мою впевненість.

— А він, —  згадую про брата, —  як пахне для тебе?

Розгублено дивиться, але одразу розуміє, про кого питаю, тому й не говорить, уникає відповіді. Її рухи, міміка і різко мінливий запах змушують лютувати. Чи просто недоречно згадав її красномовну фразу про незначність зв'язування? Навіть не знаю, навіщо запитав, чому мені це важливо. Може, це інтуїція? І вона мене не підводить:

—  Ніяк! Ніяк він не пахне!

Я ж знав, що тут щось не так, банально відчував. Ренат би просто не залишив потенційну вовчицю саму, тільки якби був упевнений, що нікуди вона не дінеться. Та й брат казав мені про пару всього лише раз, а я не зрозумів. Вона справді його пара, по-вовчому більше ніж дружина, якщо вони провели ритуал. Після цього ритуалу вони перестають відчувати запахи одне одного, а отже, їхні звірі не впливають на вибір пари. Але чому Дарина не говорила про такий важливий факт раніше? Чому я вважав її всього лише дурною дівкою, наївною до неможливості? Може вона це спеціально? Спеціально закрутила голову братові й до мене реп'яхом пристала? Не дарма ж так дратує, не дарма ж так приваблює? Може, грає роль, а насправді інша? Ось тільки так грати неможливо, та й зв'язати мене із собою вона не могла. Це чортове зв'язування не так працює, зовсім не так!

Щось не сходиться, не зрозумію що? Брат поводиться не так, як повинен, та й вона теж поводиться так, немов не знає про це. Це їхнє "вовче весілля" козир Рената? Він застосує його на початку тієї безглуздої гри? Цей фарс із нею я хотів закінчити за першої ж нагоди, але, схоже, доведеться тягнути до останнього, щоб дізнатися, що відбувається насправді.

Кидаю погляд на ліжко, перш ніж піти, грюкнувши дверима. Схоже, я вже майже зрівняв розміри наших неприємностей, завданих через зв'язування. Усмішка з обличчя зникла сама, щойно зачинилися за мною двері.

— Брате? —  трохи засмучено покликав Кирило, коли я залишився стояти, як стояв за дверима.

— Нікого не впускати, нікого не випускати. — повертаюся до нього і змушую його втиснутися в стіну. —  Ясно?

— Знову погризлися? —  влізає Іван.

— Ти, —  повертаюся до цього гада, і той відстрибує. — Чому ти мені не сказав? Весело, чи що, було це приховувати?

— Що приховувати?

—  Ой, та не треба тут комедію влаштовувати! Як давно це сталося? — злюсь все більше, так що емоції б'ють через край. Наступаю на хлопця, який здає назад, припираю його до стінки.

—  Про що він? —  запитує цей брехун у Кирила, ігноруючи мене.

— Та цей ваш однокласник наче як Дарку твою своєю зробив, —  видало це чудо, стараючись триматись якнайдалі від усього цього.

— Чого?! —  здивувалися ми з Іваном.

— В сенсі популярна в тебе сестра: і тут, і там встигла напаскудити. А я що? Я нічого: стою — сторожу.