Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, то стережіться, щоб він у вас не стрельнув. А я посплю.
Саме тоді з розпадини вийшли двоє у шкірянках — один низенький і кремезний, другий середнього зросту, обидва в цивільних кепках, з пласкими, невиразними обличчями та маузерами в дерев'яних кобурах, що звисали мало не до коліна. Вони попрямували до нас.
Вищий на зріст заговорив до мене по-французькому.
— Ви не бачили, тут не проходив один товариш, француз? — запитав він. — Із скаткою через плече, років сорока п'яти чи п'ятдесяти. Не бачили такого товариша, що йшов від передової?
— Ні,— відповів я. — Такого товариша я не бачив.
Він на якусь мить затримав на мені погляд, і я помітив, що очі в нього сірувато-жовті й зовсім не кліпають.
— Дякую, товаришу, — сказав він, а тоді швидко заговорив до свого супутника незрозумілою мені мовою. Вони одійшли од нас і почали підніматися на самий вершечок гребеня, звідки видно було всі улоговини…
Я стежив очима за тими двома у шкірянках. Вони вже стояли на гребені, під досить сильним вогнем, і пильно озирали поритий снарядами схил, що спускався звідти до річки.
Раптом один з них побачив того, кого вони шукали, і показав рукою другому. А тоді обидва побігли вниз, один — навпростець, другий — трохи вбік, щоб перетнути дорогу. Перш ніж другий зник з очей за виступом узгір'я, я встиг побачити, як він витяг з кобури пістолет і наставив його перед себе.
— Як вам це подобається? — спитав естремадурець.
З-за гребеня паралельного узгір'я долинуло уривчасте бахкання маузерів. Я налічив більш як десяток пострілів. Як видно, вогонь відкрили з надто далекої відстані. Після всієї тієї стрілянини запала тиша, а потім ляснув ще один, останній постріл.
Естремадурець похмуро глянув на мене, але нічого не сказав. Я подумав, що було б простіше, якби зараз почався обстріл. Та він не починався.
Ті двоє у шкірянках та цивільних кепках з'явилися з-за виступу, ідучи поряд, тоді почали спускатися в розпадину, незграбно згинаючи коліна, як то завжди роблять люди, сходячи вниз крутим схилом. Коли вони вже повертали в розпадину, з-за гребеня, гуркочучи й брязкаючи металом, виїхав танк, і вони відступили убік, щоб дати йому дорогу.
Того дня танки знову не виправдали сподівань, і, повертаючись із бою сюди, під захисток узгір'я, уже з відкритими люками, танкісти у своїх шкіряних шоломах незворушно дивилися просто себе, як ото дивляться футболісти, що їх усунуто з гри за боягузтво.
Двоє у шкірянках стояли обіч нас на узвишші, пропускаючи танк.
— Ну як, знайшли ви того товариша, котрого шукали? — спитав я вищого на зріст по-французькому.
— Так, товаришу. Дякую, — відказав він і зміряв мене пильним поглядом.
— Що він каже? — запитав естремадурець.
— Що вони знайшли товариша, котрого шукали, — відповів я йому.
Естремадурець змовчав.
Ми цілий ранок були там, звідки прийшов той немолодий француз. Були там — серед куряви, диму, гуркоту, крику поранених, смерті, страху смерті, відваги, боягузтва, безумства і згасання невдалої атаки. Там, на тому переораному полі, що його ніхто не міг перейти живий. Там ти падав і лежав ниць, нагрібаючи руками горбочок землі, щоб сховати за ним голову; зариваючись підборіддям у грунт; чекаючи наказу йти на той схил, що на нього ніхто не міг зійти живйй.
Ми були разом з тими, що лежали там, чекаючи танків, які так і не прийшли; чекаючи серед навального виття і оглушливих вибухів снарядів; серед виверження металу та землі, що злітала вгору брудними фонтанами; під суцільною запоною тріскотливого й свистючого настильного вогню. Ми знали, що відчували ті люди, отак чекаючи. Вони сягнули вперед так далеко, як тільки могли. І коли надійшов наказ іти далі, ніхто не міг зрушити з місця живий.
Ми були там цілий ранок — там, звідки прийшов той немолодий француз. І я розумів, як могла людина отак зненацька, збагнувши усю безглуздість загибелі в невдалій атаці чи раптом ясно побачивши все, що діється навколо, — так, як ото ясно й тверезо бачиш усе перед смертю, — побачивши його безнадійність, його нісенітність, побачивши, як усе воно є насправді,— як вона могла просто повернути назад і піти геть звідти, що й зробив той француз. Він міг залишити поле бою не з боягузтва, а просто побачивши все надто ясно й збагнувши, що він повинен піти звідти, що іншої ради немає.
Той француз вийшов із бою з великою гідністю, і я міг зрозуміти його як людину. А як солдата його скарали оті двоє, що патрулювали у фронтовій смузі, і смерть, від якої він пішов, спостигла його тоді, коли він був уже за гребенем, куди не сягали кулі й снаряди, і простував униз до річки.
— І оце… — мовив до мене естремадурець, киваючи на фронтовий патруль.
— …Війна, — сказав я. — А на війні не можна без дисципліни.
— І задля такої дисципліни ми повинні гинути?
— Якщо не буде дисципліни, всі однаково загинуть.
— Дисципліна буває різна, — сказав естремадурець. — Ось ви послухайте. У лютому ми стояли тут, де оце й тепер стоїмо, і фашисти пішли в наступ. Вони вибили нас з тих пагорбів, що їх ви, інтербригадівці, намагалися сьогодні взяти, але не змогли. Ми відступили сюди, за це узгір'я. А тоді прийшли інтербригадівці і зайняли позиції попереду нас,
*— Я знаю, — мовив я.
—: Але ви не знаєте іншого, — сердито провадив він далі.— Був тут один юнак з моєї провінції, то під час обстрілу він так злякався, що взяв та й прострелив собі руку, аби не залишатися на передовій.
Інші солдати притихли й слухали його. Дехто кивав головою.
— Звичайно таким людям перев'язують рани й одразу ж посилають їх назад на передову, — провадив естремадурець. — І це справедливо.
— Еге ж, — мовив я. — Так має бути.
— Так має бути, — проказав за мною естремадурець. — Але цей хлопець стрельнув так невдало, що геть розтрощив собі кістку, а там пішло зараження крові, і йому відрізали руку.
Кілька солдатів кивнули головою.
— Давай, розповідай усе, — мовив один.
— Та, мабуть, краще про це не говорити, — сказав неголений солдат з обстриженою головою, що назвав себе старшим.
— Ні, я повинен розповісти, — заперечив естремадурець.
Старший знизав плечима.
— Мені воно самому не до вподоби, — сказав він. — Та нехай уже, розповідай. Хоч як на мене, то краще б про це не говорити.
— Той хлопець від самого лютого пробув у госпіталі в долині,—провадив далі естремадурець. — Дехто з нас ходив туди йбїо навідати. Усі казали, що він добрий хлопець і береться
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.