Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Твори в 4-х томах. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Твори в 4-х томах. Том 2" автора Ернест Міллер Хемінгуей. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 205 206 207 ... 231
Перейти на сторінку:
що він анархіст.

— Ну, то стережіться, щоб він у вас не стрельнув. А я посплю.

Саме тоді з розпадини вийшли двоє у шкірянках — один низенький і кремезний, другий середнього зросту, обидва в цивільних кепках, з пласкими, невиразними обличчями та маузерами в дерев'яних кобурах, що звисали мало не до коліна. Вони попрямували до нас.

Вищий на зріст заговорив до мене по-французькому.

— Ви не бачили, тут не проходив один товариш, француз? — запитав він. — Із скаткою через плече, років сорока п'яти чи п'ятдесяти. Не бачили такого товариша, що йшов від передової?

— Ні,— відповів я. — Такого товариша я не бачив.

Він на якусь мить затримав на мені погляд, і я помітив, що очі в нього сірувато-жовті й зовсім не кліпають.

— Дякую, товаришу, — сказав він, а тоді швидко заговорив до свого супутника незрозумілою мені мовою. Вони одійшли од нас і почали підніматися на самий вершечок гребеня, звідки видно було всі улоговини…

Я стежив очима за тими двома у шкірянках. Вони вже стояли на гребені, під досить сильним вогнем, і пильно озирали поритий снарядами схил, що спускався звідти до річки.

Раптом один з них побачив того, кого вони шукали, і показав рукою другому. А тоді обидва побігли вниз, один — навпростець, другий — трохи вбік, щоб перетнути дорогу. Перш ніж другий зник з очей за виступом узгір'я, я встиг побачити, як він витяг з кобури пістолет і наставив його перед себе.

— Як вам це подобається? — спитав естремадурець.

З-за гребеня паралельного узгір'я долинуло уривчасте бахкання маузерів. Я налічив більш як десяток пострілів. Як видно, вогонь відкрили з надто далекої відстані. Після всієї тієї стрілянини запала тиша, а потім ляснув ще один, останній постріл.

Естремадурець похмуро глянув на мене, але нічого не сказав. Я подумав, що було б простіше, якби зараз почався обстріл. Та він не починався.

Ті двоє у шкірянках та цивільних кепках з'явилися з-за виступу, ідучи поряд, тоді почали спускатися в розпадину, незграбно згинаючи коліна, як то завжди роблять люди, сходячи вниз крутим схилом. Коли вони вже повертали в розпадину, з-за гребеня, гуркочучи й брязкаючи металом, виїхав танк, і вони відступили убік, щоб дати йому дорогу.

Того дня танки знову не виправдали сподівань, і, повертаючись із бою сюди, під захисток узгір'я, уже з відкритими люками, танкісти у своїх шкіряних шоломах незворушно дивилися просто себе, як ото дивляться футболісти, що їх усунуто з гри за боягузтво.

Двоє у шкірянках стояли обіч нас на узвишші, пропускаючи танк.

— Ну як, знайшли ви того товариша, котрого шукали? — спитав я вищого на зріст по-французькому.

— Так, товаришу. Дякую, — відказав він і зміряв мене пильним поглядом.

— Що він каже? — запитав естремадурець.

— Що вони знайшли товариша, котрого шукали, — відповів я йому.

Естремадурець змовчав.

Ми цілий ранок були там, звідки прийшов той немолодий француз. Були там — серед куряви, диму, гуркоту, крику поранених, смерті, страху смерті, відваги, боягузтва, безумства і згасання невдалої атаки. Там, на тому переораному полі, що його ніхто не міг перейти живий. Там ти падав і лежав ниць, нагрібаючи руками горбочок землі, щоб сховати за ним голову; зариваючись підборіддям у грунт; чекаючи наказу йти на той схил, що на нього ніхто не міг зійти живйй.

Ми були разом з тими, що лежали там, чекаючи танків, які так і не прийшли; чекаючи серед навального виття і оглушливих вибухів снарядів; серед виверження металу та землі, що злітала вгору брудними фонтанами; під суцільною запоною тріскотливого й свистючого настильного вогню. Ми знали, що відчували ті люди, отак чекаючи. Вони сягнули вперед так далеко, як тільки могли. І коли надійшов наказ іти далі, ніхто не міг зрушити з місця живий.

Ми були там цілий ранок — там, звідки прийшов той немолодий француз. І я розумів, як могла людина отак зненацька, збагнувши усю безглуздість загибелі в невдалій атаці чи раптом ясно побачивши все, що діється навколо, — так, як ото ясно й тверезо бачиш усе перед смертю, — побачивши його безнадійність, його нісенітність, побачивши, як усе воно є насправді,— як вона могла просто повернути назад і піти геть звідти, що й зробив той француз. Він міг залишити поле бою не з боягузтва, а просто побачивши все надто ясно й збагнувши, що він повинен піти звідти, що іншої ради немає.

Той француз вийшов із бою з великою гідністю, і я міг зрозуміти його як людину. А як солдата його скарали оті двоє, що патрулювали у фронтовій смузі, і смерть, від якої він пішов, спостигла його тоді, коли він був уже за гребенем, куди не сягали кулі й снаряди, і простував униз до річки.

— І оце… — мовив до мене естремадурець, киваючи на фронтовий патруль.

— …Війна, — сказав я. — А на війні не можна без дисципліни.

— І задля такої дисципліни ми повинні гинути?

— Якщо не буде дисципліни, всі однаково загинуть.

— Дисципліна буває різна, — сказав естремадурець. — Ось ви послухайте. У лютому ми стояли тут, де оце й тепер стоїмо, і фашисти пішли в наступ. Вони вибили нас з тих пагорбів, що їх ви, інтербригадівці, намагалися сьогодні взяти, але не змогли. Ми відступили сюди, за це узгір'я. А тоді прийшли інтербригадівці і зайняли позиції попереду нас,

*— Я знаю, — мовив я.

—: Але ви не знаєте іншого, — сердито провадив він далі.— Був тут один юнак з моєї провінції, то під час обстрілу він так злякався, що взяв та й прострелив собі руку, аби не залишатися на передовій.

Інші солдати притихли й слухали його. Дехто кивав головою.

— Звичайно таким людям перев'язують рани й одразу ж посилають їх назад на передову, — провадив естремадурець. — І це справедливо.

— Еге ж, — мовив я. — Так має бути.

— Так має бути, — проказав за мною естремадурець. — Але цей хлопець стрельнув так невдало, що геть розтрощив собі кістку, а там пішло зараження крові, і йому відрізали руку.

Кілька солдатів кивнули головою.

— Давай, розповідай усе, — мовив один.

— Та, мабуть, краще про це не говорити, — сказав неголений солдат з обстриженою головою, що назвав себе старшим.

— Ні, я повинен розповісти, — заперечив естремадурець.

Старший знизав плечима.

— Мені воно самому не до вподоби, — сказав він. — Та нехай уже, розповідай. Хоч як на мене, то краще б про це не говорити.

— Той хлопець від самого лютого пробув у госпіталі в долині,—провадив далі естремадурець. — Дехто з нас ходив туди йбїо навідати. Усі казали, що він добрий хлопець і береться

1 ... 205 206 207 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твори в 4-х томах. Том 2"