Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Твори в 4-х томах. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Твори в 4-х томах. Том 2" автора Ернест Міллер Хемінгуей. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 204 205 206 ... 231
Перейти на сторінку:
звідки збиралися знімати атаку. Та потім мені там раптом не сподобалось, і ми перенесли камери метрів на двісті ліворуч. Уже коли ми йшли звідти, я позначив те місце в найпростіший і найдавніший спосіб, відомий людині, а за десять хвилин точнісінько туди, де я був, гепнув шестидюймовий снаряд, і там не залишилось ані сліду живого. Тільки величезна вирва з рівними краями.

А години через дві один польський офіцер, нещодавно відкликаний з батальйону і приординований до штабу, зголосився показати нам позиції, які щойно захопили поляки, і, вибравшись із-за пагорба, ми попали під такий шалений кулеметний вогонь, що мусили відповзати звідти, орючи носами землю й задихаючись від пилюки; водночас ми зробили сумне відкриття, що того дня поляки взагалі не захопили ніяких позицій, а навпаки, опинилися навіть трохи позаду від рубежу, з якого пішли в атаку.

І тепер, напівлежачи в захистку траншеї, я був геть мокрий від поту, зголоднілий, спраглий і неначе весь спустошений після пережитої небезпеки.

— То ви точно не росіяни? — спитав один із солдатів. — Бо тут сьогодні багато росіян.

— Я знаю. Але ми не росіяни.

— У вас російське обличчя.

— Ні,— відказав я. — Ви помиляєтесь, товаришу. Обличчя в мене таки недоладне, але воно не російське.

— І в нього російське обличчя. — Солдат показав на мого супутника, що порпався з кінокамерою.

— Можливо. Але й він не росіянин. А ви звідки?

— З Естремадури, — гордовито мовив він.

— А в Естремадурі є росіяни? — спитав я.

— Ні,— відказав він ще гордовитіше. — В Естремадурі немає росіян, а в Росії немає естремадурців.

— Які ваші політичні погляди?

— Я ненавиджу всіх іноземців.

— Ну, платформа у вас досить широка.

— Я ненавиджу марокканців, англійців, французів, італійців, німців, північноамериканців і росіян.

— Саме в такому порядку?

— Еге ж…

— Чоловіче добрий, у вас надзвичайно цікаві погляди, — сказав я. — Ви що, фашист?

— Ні. Я естремадурець, і я ненавиджу іноземців.

— Його поглядів майже ніхто не поділяє,— мовив інший солдат. — То ви на нього не дуже зважайте. А от я люблю іноземців. Я сам з Валенсії. Випийте ще кухлик вина, прошу.

Я простяг руку і взяв кухоль, ще відчуваючи в роті присмак міді після першого. Тоді подивився на естремадурця. Він був довготелесий і худий. Обличчя мав виснажене, давно не голене, щоки запалі. Він стояв, сердито випроставшись, з накинутою на плечі вовняною ковдрою.

— Ви б не виставляли голову, — сказав я йому. — Сюди залітає чимало сліпих куль.

— Я не боюся куль і ненавиджу всіх іноземців, — люто відрубав він.

— Боятися куль не треба, — мовив я, — але краще уникати їх, цоки ви в резерві. Який сенс, щоб вас поранило, коли можна від цього застерегтися.

— Я нічого не боюся, — сказав естремадурець.

— Вам можна позаздрити, товаришу.

— Він правду каже, — мовив той солдат, що частував мене вином. — Він таки нічого не боїться, навіть avionts [104].

— Він ненормальний, — озвався ще один солдат. — Літаків бояться всі. Вони хоч і рідко влучають, але страху наганяють багато.

— Я не знаю страху. І літаків не боюся, і взагалі нічого не боюся, — сказав естремадурець. — А іноземців ненавиджу, всіх до одного.

Тим часом у розпадині з'явився якийсь високий на зріст чоловік в інтербригадівській формі, із скаткою через плече, підв'язаною внизу до пояса; він ішов поруч двох санітарів з ношами й, здавалося, нічого навколо себе не помічав. Голову тримав високо і всім своїм виглядом скидався на сновиду. Він був уже не молодий. Гвинтівки при собі він не мав, і звідти, де я лежав, не схоже було, що він поранений.

Я спостерігав, як він іде собі сам-один геть із бою. Не доходячи до штабних машин, він повернув ліворуч, і, так само неприродно високо тримаючи голову, зайшов за виступ узгір'я, і зник з очей.

Мій супутник, що саме міняв плівку в ручних камерах, навіть не помітив його.

У цей час за гребінь залетів якийсь поодинокий снаряд і вибухнув зовсім недалеко від танкового резерву, зметнувши догори фонтан землі й чорного диму.

Хтось вистромив голову з печери, де був штаб бригади, й одразу ж зник усередині. Я подумав, що непогано було б зайти туди, але потім розважив, що всі вони там зараз розлючені невдалою атакою і краще не потикатись їм на очі. Якби операція розвивалась успішно, вони були б тільки раді, що її знято для фільму. Та при невдачах усі так лютували, що вільно могли відпровадити нас у тил під арешт.

— Ще, гляди, почнуть обстріл, — мовив я.

— А мені байдуже, — заявив естремадурець.

Цей естремадурець уже починав трохи дратувати мене.

— Можна попросити у вас ще вина? — спитав я другого, приязного солдата. У роті в мене й досі було сухо.

— Авжеж, товаришу. Вина у нас вистачає,— відказав той. Він був присадкуватий, з великими ручиськами і страшенно брудний, а підборіддя його вкривала щетина, майже така сама завдовжки, як і волосся на обстриженій голові.— Гадаєте, вони зараз будуть нас обстрілювати?

— Та взагалі повинні б, — сказав я. — Але в цій війні ніколи нічого не вгадаєш.

— А що негаразд із цією війною? — сердито запитав естрема-дурець. — Вам що, не подобається ця війна?

— Замовкни! — звелів приязний солдат. — Тут я за старшого, а ці товариші — наші гості.

— Тоді нехай він не гудить нашу війну, — сказав естремаду-рець. — Нема чого всяким іноземцям, приходити сюди й гудити нашу війну.

— З якого ви міста, товаришу? — спитав я естремадурця.

— З Бадахоса, — відповів він. — І родом я з Бадахоса. Ми там добре натерпілись і від англійців, і від французів, а тепер оце від марокканців. І грабували нас, і знущались як хотіли, і жінок наших гвалтували. Те, що коять тепер марокканці, не страшніше від того, що англійці чинили за Веллінгтона. Почитайте історію. Мою прабабку вбили англійці. І ті ж таки англійці спалили будинок, де віддавна жила наша родина.

— Співчуваю вам, — сказав я. — А за що ви ненавидите пів-нічноамериканців?

— Вони вбили на Кубі мого батька, що відбував там військову службу.

— Мені дуже жаль. Щиро жаль, повірте. Ну, а росіян за що?

— Бо вони уособлюють тиранію і мені не подобаються їхні обличчя. А у вас обличчя росіянина.

— Мабуть, нам краще піти звідси, — мовив я до свого супутника, що не розумів по-іспанському. — Виявляється, я схожий на росіянина і через це можу втрапити в халепу.

— Я трохи посплю, — відказав він. — Тут затишне місце. А ви менше говоріть, то й не втрапите ні в яку халепу.

— Тут є один товариш, якому я не сподобався. Схоже на те,

1 ... 204 205 206 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твори в 4-х томах. Том 2"