Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

А години через дві один польський офіцер, нещодавно відкликаний з батальйону і приординований до штабу, зголосився показати нам позиції, які щойно захопили поляки, і, вибравшись із-за пагорба, ми попали під такий шалений кулеметний вогонь, що мусили відповзати звідти, орючи носами землю й задихаючись від пилюки; водночас ми зробили сумне відкриття, що того дня поляки взагалі не захопили ніяких позицій, а навпаки, опинилися навіть трохи позаду від рубежу, з якого пішли в атаку.

І тепер, напівлежачи в захистку траншеї, я був геть мокрий від поту, зголоднілий, спраглий і неначе весь спустошений після пережитої небезпеки.

— То ви точно не росіяни? — спитав один із солдатів. — Бо тут сьогодні багато росіян.

— Я знаю. Але ми не росіяни.

— У вас російське обличчя.

— Ні,— відказав я. — Ви помиляєтесь, товаришу. Обличчя в мене таки недоладне, але воно не російське.

— І в нього російське обличчя. — Солдат показав на мого супутника, що порпався з кінокамерою.

— Можливо. Але й він не росіянин. А ви звідки?

— З Естремадури, — гордовито мовив він.

— А в Естремадурі є росіяни? — спитав я.

— Ні,— відказав він ще гордовитіше. — В Естремадурі немає росіян, а в Росії немає естремадурців.

— Які ваші політичні погляди?

— Я ненавиджу всіх іноземців.

— Ну, платформа у вас досить широка.

— Я ненавиджу марокканців, англійців, французів, італійців, німців, північноамериканців і росіян.

— Саме в такому порядку?

— Еге ж…

— Чоловіче добрий, у вас надзвичайно цікаві погляди, — сказав я. — Ви що, фашист?

— Ні. Я естремадурець, і я ненавиджу іноземців.

— Його поглядів майже ніхто не поділяє,— мовив інший солдат. — То ви на нього не дуже зважайте. А от я люблю іноземців. Я сам з Валенсії. Випийте ще кухлик вина, прошу.

Я простяг руку і взяв кухоль, ще відчуваючи в роті присмак міді після першого. Тоді подивився на естремадурця. Він був довготелесий і худий. Обличчя мав виснажене, давно не голене, щоки запалі. Він стояв, сердито випроставшись, з накинутою на плечі вовняною ковдрою.

— Ви б не виставляли голову, — сказав я йому. — Сюди залітає чимало сліпих куль.

— Я не боюся куль і ненавиджу всіх іноземців, — люто відрубав він.

— Боятися куль не треба, — мовив я, — але краще уникати їх, цоки ви в резерві. Який сенс, щоб вас поранило, коли можна від цього застерегтися.

— Я нічого не боюся, — сказав естремадурець.

— Вам можна позаздрити, товаришу.

— Він правду каже, — мовив той солдат, що частував мене вином. — Він таки нічого не боїться, навіть avionts [104].

— Він ненормальний, — озвався ще один солдат. — Літаків бояться всі. Вони хоч і рідко влучають, але страху наганяють багато.

— Я не знаю страху. І літаків не боюся, і взагалі нічого не боюся, — сказав естремадурець. — А іноземців ненавиджу, всіх до одного.

Тим часом у розпадині з'явився якийсь високий на зріст чоловік в інтербригадівській формі, із скаткою через плече, підв'язаною внизу до пояса; він ішов поруч двох санітарів з ношами й, здавалося, нічого навколо себе не помічав. Голову тримав високо і всім своїм виглядом скидався на сновиду. Він був уже не молодий. Гвинтівки при собі він не мав, і звідти, де я лежав, не схоже було, що він поранений.

Я спостерігав, як він іде собі сам-один геть із бою. Не доходячи до штабних машин, він повернув ліворуч, і, так само неприродно високо тримаючи голову, зайшов за виступ узгір'я, і зник з очей.

Мій супутник, що саме міняв плівку в ручних камерах, навіть не помітив його.

У цей час за гребінь залетів якийсь поодинокий снаряд і вибухнув зовсім недалеко від танкового резерву, зметнувши догори фонтан землі й чорного диму.

Хтось вистромив голову з печери, де був штаб бригади, й одразу ж зник усередині. Я подумав, що непогано було б зайти туди, але потім розважив, що всі вони там зараз розлючені невдалою атакою і краще не потикатись їм на очі. Якби операція розвивалась успішно, вони були б тільки раді, що її знято для фільму. Та при невдачах усі так лютували, що вільно могли відпровадити нас у тил під арешт.

— Ще, гляди, почнуть обстріл, — мовив я.

— А мені байдуже, — заявив естремадурець.

Цей естремадурець уже починав трохи дратувати мене.

— Можна попросити у вас ще вина? — спитав я другого, приязного солдата. У роті в мене й досі було сухо.

— Авжеж, товаришу. Вина у нас вистачає,— відказав той. Він був присадкуватий, з великими ручиськами і страшенно брудний, а підборіддя його вкривала щетина, майже така сама завдовжки, як і волосся на обстриженій голові.— Гадаєте, вони зараз будуть нас обстрілювати?

— Та взагалі повинні б, — сказав я. — Але в цій війні ніколи нічого не вгадаєш.

— А що негаразд із цією війною? — сердито запитав естрема-дурець. — Вам що, не подобається ця війна?

— Замовкни! — звелів приязний солдат. — Тут я за старшого, а ці товариші — наші гості.

— Тоді нехай він не гудить нашу війну, — сказав естремаду-рець. — Нема чого всяким іноземцям, приходити сюди й гудити нашу війну.

— З якого ви міста, товаришу? — спитав я естремадурця.

— З Бадахоса, — відповів він. — І родом я з Бадахоса. Ми там добре натерпілись і від англійців, і від французів, а тепер оце від марокканців. І грабували нас, і знущались як хотіли, і жінок наших гвалтували. Те, що коять тепер марокканці, не страшніше від того, що англійці чинили за Веллінгтона. Почитайте історію. Мою прабабку вбили англійці. І ті ж таки англійці спалили будинок, де віддавна жила наша родина.

— Співчуваю вам, — сказав я. — А за що ви ненавидите пів-нічноамериканців?

— Вони вбили на Кубі мого батька, що відбував там військову службу.

— Мені дуже жаль. Щиро жаль, повірте. Ну, а росіян за що?

— Бо вони уособлюють тиранію і мені не подобаються їхні обличчя. А у вас обличчя росіянина.

— Мабуть, нам краще піти звідси, — мовив я до свого супутника, що не розумів по-іспанському. — Виявляється, я схожий на росіянина і через це можу втрапити в халепу.

— Я трохи посплю, — відказав він. — Тут затишне місце. А ви менше говоріть, то й не втрапите ні в яку халепу.

— Тут є один товариш, якому я не сподобався. Схоже на те,