Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Не треба. Лягай спи. Я теж, як прийду, ще встигну годин п'ять поспати, доки почнеться.

— Так рано?

— Еге ж. Знімати ще буде темно. То можеш повалятися в ліжку. — Він витяг з кишені шкірянки якийсь конверт і поклав на стіл. — Візьми оце, відішлеш моєму братові в Нью-Йорк. Гаразд? Адреса на звороті конверта.

— Гаразд. Тільки я певен, що не доведеться.

— Еге ж, — мовив він. — Тепер і я не думаю, що доведеться. Але там деякі фотографії і папірці, які їм приємно буде одержати. У нього мила дружина. Хочеш побачити?

Він дістав з кишені фотографію. Вона лежала в його військовому посвідченні.

На фотографії гарна чорнява молода жінка стояла біля човна на березі озера.

— Це в горах Катскілл, — пояснив Ел. — Атож. Мила в нього дружина. Вона єврейка. Отак… — мовив він. — Ну, ти не давай мені знову розпускати нюні. Бувай здоровий, малий. Не журися, Зі мною все гаразд, правду тобі кажу. А от удень, коли вибрався звідти, було справді кепсько.

— Давай я тебе проведу.

— Ні. Тебе можуть затримати, коли йтимеш назад через Пласа-д-Еспанья. Там у декого вночі розладнуються нерви. На добраніч. Зустрінемося завтра ввечері.

— Оце вже інша розмова. Так і треба.

У номері нагорі Маноліта і англієць зчинили неабиякий гамір. Отже, ніхто її не заарештував.

— Авжеж. Так і треба, — сказав Ел. — Та часом три-чотири години йде на те, щоб так настроїтись.

Він уже надів свій шкіряний шолом з масивним, підбитим повстю гребенем, і його обличчя ніби потемніло, а під очима знов стали помітні темні западини.

— Зустрінемося завтра ввечері у Чікоте, — сказав я.

— Атож, — озвався він, не дивлячись мені в очі.— Завтра ввечері у Чікоте.

— О котрій годині?

— Слухай, це вже занадто, — сказав Ел. — Завтра ввечері у Чікоте. Ні до чого призначати якусь певну годину. — І він пішов.

Якби хто не знав його здавна й не бачив тієї місцевості, де йому завтра належало йти в атаку, то міг би подумати, що він чомусь дуже сердитий. Гадаю, що десь глибоко в душі він таки був сердитий, дуже сердитий. Сердитися можна з багатьох причин, зокрема й з тієї, що ти можеш померти марно. Але як на мене, то коли тобі йти в атаку, чи не найкраще бути отаким сердитим.

ЗА УЗГІР'ЯМ

Того спекотного, вітряного й курного дня ми двоє, тяжко навантажені, з пересохлими горлянками й забитими пилюкою носами, повернулися з передової за довге узгір'я над річкою, де розташувалися іспанські резервні частини.

Я сів спиною до зрізу неглибокої траншеї, куди не могла залетіти навіть сліпа куля, і, прихилившись потилицею та плечима до землі, обвів поглядом долину, що розлягалася попереду й нижче від нас. Там стояв танковий резерв, і танки були прикриті гіллям, нарубаним з маслинових дерев. Ліворуч стояли дві штабні машини, обмазані болотом і теж прикриті гіллям, а між ними довга звивиста низка санітарів з ношами тяглася розпадиною вниз, туди, де на рівній низинці біля підгір'я вантажились санітарні машини. Назустріч їм, тією самою розпадиною, бралися нагору в супроводі погоничів обозні мули, нав'ючені мішками з хлібом та барильцями з вином, за ними — вервечка мулів з боєприпасами, а обіч того каравану поволі брели стежиною санітари з порожніми ношами.

Праворуч, під вигином узгір’я, я бачив вхід до печери, де розмістився штаб бригади, та телефонні дроти, що тяглися звідти вгору, через гребінь, під захистом якого ми сиділи.

Виїмкою, що вела до печери, раз у раз під'їжджали й від'їжджали на мотоциклах зв’язкові у шкіряних куртках і шоломах; там, де було надто круто, вони штовхали мотоцикли вгору, а тоді залишали їх збоку від входу й, нахилившись, зникали в печері, Поки я дивився туди, з печери вийшов знайомий мені здоро-вань-угорець, засунув у шкіряний планшет якісь папери, тоді підійшов до свого мотоцикла і, скерувавши його просто між мулів та санітарів з ношами й перекинувши ногу через сідло, з гуркотом перемахнув на той бік узгір'я, збиваючи колесами вихори куряви.

Далі, за низинкою, де весь час зміняли одна одну санітарні машини, суцільна смуга зеленого листя позначала річку. Серед листя виднів великий будинок під червоним черепичним дахом та сірий кам'яний млин, і між дерев навколо того великого будинку за річкою зблискували спалахи наших гармат. Вони стріляли в наш бік, і спершу видно було два одночасних спалахи, потім чулося хрипке, уривчасте «ба-бах» тридюймівок і, нарешті, дедалі пронизливіше виття снарядів, що летіли просто на нас і проносились над нашими головами. Нам, як завжди, не вистачало артилерії. Там, унизу, було всього, чотири батареї, тоді як мало б бути сорок, і стріляло тільки по дві гармати воднораз. Атака захлинулася ще перед тим, як ми спустились сюди.

— Ви росіяни? — спитав мене солдат-іспанець.

— Ні, американці,— відказав я. — У вас є вода?

— Є, товаришу. — Він подав мені міх із свинячої шкіри.

Ці резервісти вважалися солдатами тільки на папері та ще тому, що були вдягнені у військову форму. В атаку їх посилати не збирались, і вони розповзлися тут, за передовою, попід гребенем узгір'я, — збивалися купками, їли, пили, гомоніли чи просто сиділи мовчки, чогось чекаючи. Атаку вела одна з Інтернаціональних бригад.

Ми обидва попили. Вода відгонила смолою і паленою свинячою щетиною.

— Краще пити вино, — сказав солдат. — Зараз я принесу.

— Воно так. Але спрагу треба втамовувати водою.

— Немає сильнішої спраги, ніж у бою. Навіть тут, у резерві, мене весь час мучить спрага.

— То страх, — обізвався інший солдат. — Не спрага, а страх.

— Ні,— мовив ще один. — Страх завжди збуджує спрагу, то правда. Але в бою спрагу відчуваєш навіть тоді, коли немає страху.

— У бою завжди є страх, — сказав перший солдат.

— У тебе, — мовив другий.

— Це природна річ, — сказав перший.

— Для тебе.

— Заткни свою брудну пельку, — розсердився перший солдат. — Просто я кажу так, як воно є.

Був ясний квітневий день, але з таким шаленим вітром, що за кожним мулом з тих, які ото брели нагору розпадиною, здіймалася хмара куряви; такі самі хмари зринали з-під ніг кожного з двох санітарів при ношах і враз зливалися в одну; а за санітарними машинами ген унизу тяглися довжелезні пилюжні хвости, і вітер гнав їх геть.

Я був твердо впевнений, що того дня мене вже не вб’є: зранку ми добре попрацювали, і після початку атаки нас двічі мало накрити, але не накрило, — оце і вселило в мене таку впевненість. Перший раз — коли ми пішли за танками і обрали собі місце,