Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Пророки не завжди мають рацію. Він сказав напевно, що бачив твою смерть?

— Коли я спитав його, він промовчав, — відповів я.

— Йому не слід було навіть починати розмову на цю тему! — зненацька сердито вигукнула Старлінг. — Чи ж у тебе вистачить відваги на все, що ти мусиш зробити, якщо вважаєш, наче це принесе тобі смерть?

Я мовчки стенув плечима. Під час полювання взагалі не хотів думати про це. Почуття, замість розвіятися, тільки наростали. Раптом мене з головою накрив жаль. А ще злість. Я лютував на Блазня за те, що він сказав мені. Змусив себе обміркувати це.

— Навряд чи це його власне пророкування. І не можу засуджувати його намірів. А все-таки тяжко протистояти власній смерті. Не тій, що трапиться колись, а що, ймовірно, настане раніше, ніж це літо втратить свою зелень.

Я підвів голову, оглянув довколишню смарагдово-зелену дику луку. Дивно, наскільки інакшого вигляду набувають речі, коли ти знаєш, що вони для тебе останні. Кожен листок на кожній стеблині вирізнявся безліччю відтінків зеленої барви. Птахи співали, обмінюючись покликами, або пролітали у зблиску своїх кольорів. Запахи припеченого м’яса, самої землі чи навіть звуки, з якими Нічноокий трощив кості, стали зненацька неповторними та дорогоцінними. Скільки таких днів я змарнував: просто йшов собі наосліп, думаючи лише про кухоль елю, який вип’ю, діставшись міста, або ж котрого коня слід сьогодні підкувати? Колись давно, в Оленячому замку, Блазень порадив мені проживати кожен день як значущий, так, наче доля всього світу залежить од моїх учинків. Тепер я раптом зрозумів, що він намагався мені сказати. Тепер, коли мені зосталося небагато днів. Лічені дні.

Старлінг поклала руки мені на плечі. Схилилася, торкнулася своєю щокою моєї.

— Фітце, мені так шкода, — прошепотіла.

Я ледве чув її слова, чув у них лише віру в мою смерть. Дивився на м’ясо, що пеклося над вогнищем. Ще недавно це був живий козлик.

Смерть завжди на краю теперішнього. — Лагідна думка Нічноокого. — Смерть винюхує наш слід і не сумнівається, що вполює. Це не те, про що варто довго міркувати, це те, що ми всі знаємо, нашими нутрощами й кістьми. Всі, крім людей.

І тут, несподівано для себе самого, я усвідомив те, що Блазень намагався пояснити мені про час. Зненацька я запрагнув повернутися, наново прожити кожен окремий день. Час. Я був у ньому ув’язнений, прикутий до крихітного шматочка сучасного, що був єдиною миттю, на яку я міг вплинути. Всі скоро та завтра, які я міг планувати, були примарами, їх будь-коли можна відібрати. Наміри на майбутнє — це ніщо. Тепер — це й усе, що в мене є. Я різко підвівся.

— Я зрозумів, — сказав уголос. — Він мусив мені сказати, підштовхнути мене. Я мушу перестати поводитися так, наче настане завтра, коли я зможу все виправити. Все слід робити тепер, одразу, не міркуючи про завтрашнє. Не вірячи у завтрашнє. Не боячись завтрашнього.

— Фітце? — Старлінг трохи від мене відсунулася. — Скидається на те, що ти збираєшся зробити щось блазенське. — В її темних очах малювався неспокій.

— Блазенське, — повторив я сам собі. — Блазенське як Блазень. Так. Прошу, можеш припильнувати м’ясо? — сумирно спитав я Старлінг.

Не чекав відповіді. Скочив на ноги, а вона підмінила мене при вогнищі. Ввійшов до намету. Кеттл сиділа біля Блазня, просто дивлячись, як він спить. Кеттрікен лагодила розпоротий у шві чобіт.

— Я мушу з ним порозмовляти, — просто сказав я. — Наодинці, якщо ви не проти.

Проігнорував їхні здивовані погляди. Шкодував уже, що переповів Старлінг слова, промовлені мені Блазнем. Вона, без сумніву, розповість усе іншим, а я тим часом не хотів би з ними ділитися. Мусив сказати Блазневі щось важливе і прагнув зробити це негайно. Не хотів простежити, як вони виходять із намету. Натомість сів поруч із Блазнем. Легенько торкнувся його обличчя, відчув холод його щоки.

— Блазню, — тихо озвався я. — Мушу з тобою порозмовляти. Я зрозумів. Думаю, нарешті я зрозумів те, що ти постійно намагався мені пояснити.

Знадобилося ще кілька зусиль, щоб він остаточно прокинувся. Я вже почав поділяти стурбованість Кеттл. Це не був звичайний людський сон наприкінці дня. Та нарешті він розплющив очі, глянув на мене крізь темряву.

— Фітце? Вже ранок? — спитав.

— Вечір. Печеться свіже м’ясо, скоро буде готове. Думаю, добра страва допоможе тобі оговтатися. — Я завагався, тоді згадав своє щойно ухвалене рішення. Тепер. — Раніше я на тебе сердився за те, що ти мені сказав. Та, здається, тепер я зрозумів, навіщо. Ти мав рацію, я ховався у майбутньому і гайнував дні. — Я глибоко вдихнув. — Хочу віддати тобі сережку Барріча. Щоб ти її зберіг. Пі… пізніше віднеси її йому. Скажи, що я не помер перед якоюсь вівчарською хижкою, а дотримав клятви, яку дав моєму королю. Це матиме для нього певне значення, може, бодай трохи заплатить за все, що він для мене зробив. І навчив мене бути мужчиною. Не хочу, щоб це залишилося непромовленим.

Я розстебнув замочок сережки, витяг її з вуха. Втиснув у розслаблену Блазневу долоню. Він лежав на боці, мовчки слухаючи. Його обличчя було дуже серйозним. Я хитнув головою.

— Не маю що переслати Моллі та нашій дитині. Вона матиме шпильку, яку колись давно дав мені Шрюд, але мало що, крім цього. — Я намагався говорити спокійно, та ці слова були настільки важливими, що застрягали мені в горлі. — Може, найрозумніше не відкривати Моллі, що я не помер у Регалових підземеллях. Якщо це можна влаштувати. Барріч зрозуміє причину таємниці. Вона вже оплакала мене як мертвого, не треба змушувати її робити це знову. Я тішуся, що ти її відшукаєш. Зроби іграшки для Неттл. — Всупереч моїй волі, сльози обпекли мені очі.

Блазень сів, його обличчя було дуже стурбованим. Легко взяв мене за плече.

— Якщо ти хочеш, щоб я знайшов Моллі, то знаєш, що я це зроблю. Якщо до цього дійде. Але навіщо нам думати про це тепер? Чого ти боїшся?

— Своєї смерті, — зізнався я. — Та страх її не відверне. Тож роблю, що можу, аби приготуватися. Як мав би зробити вже давно. — Я прямо зазирнув у його імлисті очі. — Пообіцяй мені.

Він глянув на сережку у своїй долоні.

— Обіцяю. Хоча й не знаю, чого ти вважаєш мої шанси вижити кращими за власні. Також не знаю, як я їх знайду, але зроблю це.

Я почув велику полегшу.

— Я вже тобі казав. Знаю, що їхній будиночок десь поблизу селища, званого Капелін-Біч. Правда, в Баку не одне селище так зветься. Та, якщо ти кажеш мені, що знайдеш її, я вірю, що так і буде.

— Капелін-Біч? — Блазневі очі помандрували кудись далеко. — Думаю, я згадав. Я вважав, що мені це наснилося. — Він хитнув головою, легенько всміхнувся. — Тож тепер я втаємничений в один із найсуворіше стережених бакійських секретів. Чейд казав мені, що навіть він не знає достеменно, де Барріч сховав Моллі. Знає тільки місце, де можна зоставити Баррічу звістку, щоб той до нього