Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Моє серце застигло.

— Що ти маєш на увазі? У тебе було видіння про Капелін-Біч?

Блазень хитнув головою.

— Не видіння, ні. Сонний кошмар, зубастіший, ніж зазвичай. Коли Кеттл знайшла мене й розбудила, я почувався так, наче взагалі не спав, а біг цілі години, рятуючи своє життя. — Він знову повільно хитнув головою, протер очі, позіхнув. — Навіть не пам’ятаю, що я ліг спати просто неба, на траві. Але якщо саме там мене знайшли…

— Я мав би здогадатися, що з тобою щось негаразд, — перепросив я. — Ти був біля гарячого джерела, розмовляв зі мною про Моллі та… інші речі. А тоді раптом ліг і заснув. Я гадав, що ти з мене глузуєш, — присоромлено звірився я.

Блазень широко позіхнув.

— Навіть не пам’ятаю, щоб я тебе шукав, — зізнався він. — Раптом принюхався. — Ти щось казав про печеню?

Я кивнув.

— Ми з вовком уполювали козлика. Молодий, м’ясо мусить бути ніжним.

— Я так зголоднів, що можу з’їсти старі чоботи, — заявив він.

Відкинув покривала і вийшов із намету. Я пішов за ним.

Ця вечеря була найкращим з усього, що з нами трапилося цими днями. Блазень здавався втомленим і замисленим, але облишив свій ущипливий гумор. М’ясо, хоч не таке ніжне, як жирна ягнятина, виявилося смачнішим за все, що ми їли останніми тижнями. Під кінець трапези я був так само сон­ний і так само насичений, як Нічноокий. Він згорнувся клубком перед наметом, біля Кеттрікен, з якою поділяв нічну варту. Я тим часом шукав свої покривала в наметі.

Могло б здаватися, що Блазень, проспавши половину дня, вночі не засне. Але він улігся першим, коли я не встиг ще й роззутися. Кеттл розклала свою гральну полотнину і загадала мені задачу, яку я мав розв’язати. Я ліг на спочинок, а стара пильнувала за моїм сном.

Та тієї ночі я не надто відпочив. Ледь задрімав, як Блазень почав тремтіти і зойкати уві сні. Навіть Нічноокий ввіпхнув голову до намету, аби глянути, що діється. Кеттл довелося кілька разів будити Блазня, але, заснувши наново, він знову провалився у свої галасливі сни. Цього разу я зібрався було добре його поторсати. Але, коли торкнувся його плеча, мене пройняло усвідомлення: я на мить поділив його нічний жах.

— Блазню, прокинься! — гукнув я йому, а він сів, наче у відповідь на цей наказ.

— Пусти, пусти! — розпачливо скрикнув він.

Тоді, озирнувшись довкола і впевнившись, що ніхто його не тримає, знову ліг на свою постіль. Зустрівся зі мною поглядом.

— Що тобі снилося? — спитав я його.

Він подумав, хитнув головою.

— Той сон уже розвіявся. — Тремтливо вдихнув. — Та боюся, що він чекає мене, тільки-но я заплющу очі. Мабуть, гляну, чи не потрібне Кеттрікен якесь товариство. Краще не спати, ніж постати перед лицем… того, що мені снилося.

Я дивився, як Блазень виходить із намету. Тоді знову ліг під покривала. Заплющив очі. Знайшов його — тонкий, як блискуча срібна нитка. Скілл-зв’язок між нами.

Ах. То це воно? — зчудувався вовк.

Ти теж це відчуваєш?

Час від часу. Схоже на те, що в тебе було з Веріті.

Тільки слабше.

Слабше? Я так не думаю, — міркував Нічноокий. — Не слабше, брате. Але інше. Більше скидається на Віт-зв’язок, ніж на поєднання Скіллом.

Коли Блазень вийшов із намету, вовк на нього глянув. За якийсь час Блазень насупився і глянув униз, на вовка.

Бачиш, — прокоментував Нічноокий. — Він мене відчуває. Неясно, але відчуває. Здоров, Блазню! Мені сверблять вуха.

Блазень перед наметом раптом потягся вниз і почухав вовкові вуха.

Розділ 33. Каменярня

У народу Гірського королівства є легенди про древню расу, щедро обдаровану магічними силами та знаннями, назав­жди втраченими для людей. Ці розповіді багато в чому схожі на історії про ельфів та Старших, відомі в Шести герцогствах. Інколи такі повісті настільки схожі, що, очевидно, є варіантами того ж сюжету, переробленого різними народами. Найяскравішим прикладом може бути розповідь про Летюче Крісло Вдовиного Сина. У горян ця бакійська легенда знана як Летючі Сани Сироти-Безбатченка. Хто може сказати, яка повість була першою?

Гірський люд розповідає, що саме ця древня раса встановила деякі дуже незвичні монументи, на які можна натрапити в їхніх лісах. Древнім приписують і менші здобутки, наприклад, стратегічні ігри, в які й досі грають гірські діти, а ще незвичайний духовий інструмент. Дмуть у нього не силою людських легень, а повітрям, ув’язненим у надувному міхові. Розповідають також про стародавні міста, розміщені далеко в горах, де жили колись ці древні. Та ніде, у всій їхній літературі, усній чи писемній, я не знайшов жодного пояснення, чого цих людей не стало.

За три дні ми прибули до каменярні. Погода весь час була напрочуд теплою. Повітря переповнювали запахи листя і квітів, що розкривалися з бруньок та пуп’янків, пташині посвисти, дзижчання комах. Обабіч дороги Скіллу вирувало життя. Я йшов крізь нього, чуття мої загострилися, я сильніше, ніж будь-коли досі, відчував, що живий. Блазень нічого більше не говорив про те, що він бачить у моєму майбутньому. Я був йому за це вдячним. Зрозумів, що Нічноокий мав рацію. Те знання, яке я мав, і так було досить важким. Не варто на ньому зациклюватися іще більше.

Тоді ми дісталися каменярні. Спершу нам здавалося, що ми просто зайшли в тупик. Дорога вела вниз, до вирізаного в чорному камені узвозу, площею зо два Оленячі замки зав­більшки. Стіни долини були прямовисними й голими, пошрамованими в місцях, де з них видобуто величезні блоки чорного каменю. Де-не-де каскади зелені, що росла біля ущелини, перевисали через край каменярні, покриваючи стрімкі кам’яні стіни. У нижньому кінці западини зібралася дощова вода. Вона застоялася і поросла зеленою ряскою. Іншої рослинності було небагато, бо мало тут родючого ґрунту. Ми дійшли до кінця дороги Скіллу і стояли на необробленому чорному камені, з якого її збудовано. Глянувши вгору, на скелю, що маячила перед нами, ми розгледіли чорний камінь зі срібними прожилками. На дні каменярні, серед кучугур щебеню і пилу, лежали покинуті блоки. Вони були величезними, більшими за доми. Я не міг уявити, як їх вирізано, не кажучи вже про те, як їх відтягли. Біля них виднілися залишки великих механізмів, дещо схожих на ті, які вживаються під час облоги. Дерево механізмів спорохнявіло, а метал заіржавів. Їхні скупчені рештки скидалися на обігнилі кості. У каменярні панувала тиша.

Були тут дві речі, що відразу привернули мою увагу. Перша — чорна колона, яка виросла на нашому шляху, на ній вирізано ті самі стародавні руни, які ми вже бачили раніше. Другою був цілковитий брак тваринного життя.

Я зупинився біля колони. Потягся назовні Вітом, вовк приєднався до моїх пошуків. Холодний камінь.

Може, навчимося їсти каміння? — запропонував Нічноокий.

— Цього вечора нам доведеться полювати деінде, — погодився я.

— І знайти чисту воду, — додав Блазень.

Кеттрікен зупинилася біля стовпа. Джеппи вже відійшли, сумно шукаючи якусь зелень. Скілл