Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Малював Патрік недовго. Коли Сюзанна помітила, що він клює носом над альбомом в помаранчевому палахкотінні заходу сонця, то забрала альбом з його обм’яклих пальців, вклала спати на візок (який для зручності обіперли об чималий валун, що стирчав із землі), вкрила шкурами і поцілувала в щоку.
У напівсні Патрік простягнув руку й торкнувся болячки під її губою. Сюзанна поморщилася, але терпляче витримала його ніжний доторк. Чиряк знову затягся, та все одно пульсував гарячим болем. Навіть усміхатися їй тепер було боляче. Рука безсило впала — Патрік заснув.
На небі з’явилися зорі. Роланд захоплено їх розглядав.
— Що ти там бачиш? — спитала вона.
— А що бачиш ти? — відповів він питанням на питання.
Сюзанна підвела погляд на небосхил, на якому сяяли яскраві цятки.
— Ну, — сказала вона, — бачу Стару Зорю й Стару Матір, але вони неначе посунулися на захід. А он там… о Боже! — Вона вхопила його долонями за колючі щоки (здавалося, справжня борода в нього не відростала ніколи, лише шорстка щетина) і розвернула обличчям до того, що хотіла показати. — А цього сузір’я не було на небі, коли ми йшли від Західного моря, я точно знаю, що не було! Роланде, воно і в нашому світі є. Ми звемо його Великою Ведмедицею!
Стрілець кивнув.
— А колись давно, якщо вірити старим книгам з бібліотеки мого батька, воно сяяло і в нашому світі. Ківш Лідії — так його називали. І воно повернулося. — Він усміхнувся Сюзанні. — Ще один знак життя й оновлення. Уявляю, як нестерпно Багряному дивитися вгору зі своєї пастки й бачити це сузір’я знову на небі!
Шість
Невдовзі по тому Сюзанна заснула. І наснився їй сон.
Сім
Вона знову в Сентрал-парку, під ясно-сірим небом, що сипле першими сніжинками; десь неподалік колядники співають не «Тиху ніч» і не «Що то за дитя», а «Рисову пісню»: «Рис зеленіє-о, доленька приспіє-о, кама-комала!» Вона знімає шапку, злякавшись, що вона якась інша, але ні, шапка та сама, з написом «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА», і
(близнюків більше немає)
вона заспокоюється.
Вона роззирається навколо, і ось вони — Едді з Джейком, стоять із широченними усмішками. Шапок на них немає — обидві їхні шапки у неї. Об’єднані в одну.
На Едді спортивна кофтина з написом «Я П’Ю „НОЗЗ-А-ЛУ“!»
На Джейку — така сама, тільки з написом «Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО-СПІРИТ“!»
Усе це вона вже бачила раніше. А от те, що за їхніми спинами, що стоїть біля дороги для карет, яка веде на П’яту авеню, бачить уперше. Це двері, заввишки десь із шість з половиною футів, на вигляд із суцільного залізного дерева. Ручка золота, а на ній вигравіювано фігурку, яку жінка-стрілець зрештою розпізнає: два перехрещені олівці. «Ебергард-Фабер № 2», поза всілякими сумнівами. Без витирачок, бо їх зрізали.
Едді простягає чашку гарячого шоколаду. Найкращого, mit schlag, і вершки розцятковані бризками мускатного горіха.
— На, — каже він, — я приніс тобі гарячий шоколад.
Вона не звертає уваги на простягнену чашку. Її увагу полонили двері.
— Вони як ті, на узбережжі, правда? — запитує вона.
— Так, — каже Едді.
— Ні, — водночас заперечує Джейк.
— Ти зрозумієш, — промовляють вони разом і, радісно всміхаючись, перезираються.
Вона йде повз них. На дверях, через які їх витяг Роланд, було написано «В’ЯЗЕНЬ», «ДАМА ТІНЕЙ» і «ШТОВХАЧ». Але на цих вирізьблено
, а нижче:ХУДОЖНИК
Вона повертається до Едді з Джейком, але вони зникли.
Сентрал-парк щез.
Перед її очима лежать руїни Лада, а далі — спустошені землі.
Холодний пронизливий вітер приносить їй шепіт. Чотири слова: «Час майже вийшов… поквапся».
Вісім
Сюзанна прокинулася, і на неї одразу ж накотила хвиля паніки. «Я маю його покинути… — думала вона, — і краще це зробити раніше, ніж на горизонті з’явиться його Темна вежа. Але куди я піду? І як можу його покинути воювати з Мордредом і Багряним Королем, коли поряд буде лише Патрік?»
Це змусило її замислитись над гіркою перспективою: якщо дійде до протистояння, з Юка стрільцеві буде набагато більше користі, ніж з Патріка. Шалапут уже не раз доводив свою відвагу і, безумовно, заслужено отримав би звання стрільця, якби мав зброю, щоб стріляти, і руку, що цю зброю тримала б. А Патрік… Патрік був… ну, його зброєю був олівець. Ним він малював швидше, ніж блискавка спалахує, але «Ебергард-Фаберами» навряд чи багатьох уб’єш, хіба що вони дуже гострі.
Сюзанна сіла. Але Роланд, котрий ніс варту, прихилившись до боку її маленького скутера, цього не помітив. Та вона й не хотіла, щоб він помічав. Це могло викликати зайві питання. Вона знову вляглася, натягла на себе шкури й згадала їхнє перше полювання. Вона пам’ятала, як олень-одноліток повернув і побіг прямо на неї та як вона своєю Орізою зітнула йому голову. Пригадала свист у холодному повітрі, який лунав щоразу, коли повітря проходило крізь маленьку штучку на дні тарілки, штучку, що була дуже схожа на Патрікову гострилку для олівців. Її розум намагався пов’язати ці дві речі між собою, але вона була надто втомлена, щоб дійти якихось висновків. А ще вона, можливо, занадто старалася. Та й зрештою, нащо їй це здалося?
Проте одне вона знала напевне ще з Кальї Брин Стерджис. Письмена на дверях означали «НЕЗНАЙДЕНІ».
Час майже вийшов. Поквапся.
І наступного дня почалися її плачі.
Дев’ять
Кущів, за якими вона могла сховатися і сходити до вітру (а також виплакати сльози, коли вже несила було їх стримувати), досі було чимало, але що далі, то рівнішою і відкритішою ставала земля. Близько полудня другого дня на цій дорозі Сюзанна побачила якісь неясні обриси й спершу прийняла їх за тінь хмари, що рухалася по землі далеко попереду. Та тільки небо від обрію до обрію було блакитне й без жодної хмарини. Аж раптом велика темна пляма змінила курс, що на поведінку хмар було нітрохи не схоже. Сюзанна перевела подих і зупинила свій маленький електричний скутер.
— Роланде! — гукнула вона. — Он там стадо буйволів, а може,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна вежа. Темна вежа VII», після закриття браузера.
