Читати книгу - "Чвара королів"

Ар’я полізла нагору. Опинившись у царині листя та гілля, вона витягла меча з-за паса і на скількись часу забула про усіх: пана Аморі, Кровоблазнів, вояків її батька, геть усіх. Лишилося тільки відчуття грубої кори під ногами, свист меча у повітрі. Зламана гілка стала Джофрі, й вона лупцювала її, доки не збила додолу. Королева, пан Ілин, пан Мерин, Хорт — всі вони були тільки листям, та все ж вона вбила їх теж, пошматувала на мокре зелене ганчір’я. Коли рука її стомилася, Ар’я всілася на велику гілку перехопити прохолодного темного повітря і послухати виск кажанів, що саме полювали. Крізь листяні покрови вона бачила білі, мов кістки, гілки серце-дерева. «Звідси воно майже таке, як у Зимосічі.» Якби ж воно і було те саме… тоді вона б злізла униз і опинилася вдома. А може, навіть знайшла б свого батька під оберіг-деревом, де він сидів завжди.

Запхнувши меча за пасок, вона ковзала з гілки на гілку, поки не дісталася ґрунту. Місячне світло пофарбувало гілля оберіг-дерева сріблясто-білим, але п’ятикутні червоні листки стали проти ночі зовсім чорними. Ар’я рушила до дерева, та раптом витріщила очі на обличчя, вирізане у стовбурі. Жахливе обличчя зі скривленим ротом, з палаючими, повними ненависті очима. Може, саме такий на вигляд і є бог? А чи можна завдати богові болю, як людині?

«Мабуть, треба помолитися» — раптом подумала Ар’я. Вона стала на коліна, та не знала, з чого почати. Нарешті зчепила руки разом і проказала подумки: «Допоможіть мені, старі боги. Допоможіть витягти бранців з підземелля, щоб ми разом вбили пана Аморі, та відведіть мене додому, до Зимосічі. Зробіть з мене водотанцівницю і вовчицю. І зробіть так, щоб я більше нікого ніколи не боялася.»

Цікаво, чи цього досить? Може, треба молитися вголос, щоб старі боги почули. А може, ще й більше часу. Вона згадала, що інколи батько молився дуже довго. Та старі боги однак йому не допомогли. Згадавши про це, Ар’я розсердилася.

— Ви мали б допомогти батькові! — дорікнула вона дереві. — Адже панотець молилися вам увесь час! Та начхати мені, допоможете ви чи ні. Напевне, ви б і не змогли, навіть якби схотіли.

— З богів не глузують, дівчинко.

Раптовий голос її налякав. Ар’я скочила на ноги й витягла свого дерев’яного меча. У темряві стояв Якен Ха-Гар — так тихо, що здавався одним з дерев.

— Чоловік прийшов почути ім’я. Одне, друге, а потім третє. Тоді чоловік скінчив би свою справу.

Ар’я опустила розщеплений кінець до землі.

— Звідки ви знали, що я тут?

— Чоловік бачить. Чоловік чує. Чоловік знає.

Ар’я роздивилася його підозріливо. Чи не прислали його, часом, старі боги?

— Як ви примусили собаку загризти Виса? Чи не викликали ви Роржа та Гризла аж із пекла? А чи справді вас звати Якеном Ха-Гаром?

— Деякі люд’ї мають багато імен. Куна. Арік. Ар’я.

Вона сахнулася від нього і вперлася спиною у серце-дерево.

— То вам Гендрі сказав, абощо?!

— Чоловік знає, — мовив він знову. — Так, знає, вельможна панно Старк.

Може, боги й справді надіслали його відповісти на її молитви.

— Мені треба, щоб ви допомогли витягти тих людей з цюпи. Гловера, решту, всіх. Треба вбити варту, якось відчинити двері…

— Дівчинка забуває, — м’яко мовив він. — Двох вона має, а заборговано трьох. Якщо мусить померти хтось із варти, досить сказати його ім’я.

— Але одного стражника вбити не досить! Щоб відчинити цюпу, треба повбивати усіх! — Ар’я вкусила губу, щоб не плакати. — Врятуйте північан, як я врятувала вас.

Він подивився на неї згори безжальними незворушними очима.

— В бога вкрали три життя. І три життя мусять віддати. З богів ньє глузують.

Голос його скидався на крицю, загорнуту в шовк.

— Я не глузувала. Ніколи! — Вона хвильку поміркувала, тоді спитала. — А ім’я… то я можу назвати будь-кого? І ви його вб’єте?

Якен Ха-Гар схилив голову.

— Чоловік сказав слово.

— Будь-кого? — повторила вона. — Чоловіка, жінку, малу дитину, князя Тайвина, верховного септона, вашого власного батька?

— Той, хто породив цього чоловіка на світ, давно пом’єр, та якби він жив і якби ти зналя його ім’я, він би пом’єр за твоїм наказом.

— Присягніться! — мовила Ар’я. — Богами присягніться!

— Усіма богами моря та повітря, і навіть богом вогню, присягаюсь я. — Він поклав руку до рота оберіг-дерева. — Сімома новими богами і старими, яким ньєма числа, присягаюсь я.

«Отже, він заприсягся.»

— Навіть якби я назвала короля…

— Кажи ім’я, і до нього прийде смерть. Назавтра вранці, на повороті місяця, за рік від сього дня — вона прийде. Чоловік ньє літає, мов птах, але він переставляє одну ногу, потім іншу, і одного дня чоловік вже там, і тоді король помирає.

Він став коло неї на коліна, опинившись лицем до лиця.

— Дівчинка шепоче, коли боїться казати вголос. Шепочи зараз. Це Джофрі?

Ар’я наблизила вуста йому до вуха.

— Це Якен Ха-Гар.

Навіть у палаючому сараї, у залізах, оточений стінами вогню, він не виглядав таким збентеженим.

— Дівчинка… схотіла пожартувати.

— Ви заприсяглися. Боги чули вашу клятву.

— Боги справді чули. — Раптом у його руці з’явився ніж з вузьким лезом, завширшки з її мізинець. Ар’я не знала, для неї він чи для нього. — Дівчинка плякатиме. Дівчинка втратить єдиного друга.

— Ви мені не друг. Друг би допоміг. — Вона ступила крок геть від нього, стала на носаки і наготувалася на випадок, якщо він кине ножа. — Друга б я нізащо не вбила.

Посмішка з’явилася на Якеновому обличчі, але миттю зникла.

— То дівчинка… могла б назвати інше ім’я, коли б друг їй допоміг?

— Дівчинка могла б, — погодилася Ар’я. — Тільки якби друг допоміг.

Ніж зник.

— То ходімо.

— Просто зараз?

Вона навіть і не гадала, що Якен діятиме так швидко.

— Чоловік чує шепіт піску в годиннику. Чоловік не спатиме, поки дівчинка ньє забере назад певне ім’я. Тому зараз, зла дитино.

«Я не зла дитина» — подумала вона, — ««я лютововчиця і привид Гаренголу». Вона запхала держак мітли назад до схованки і пішла за Якеном з божегаю.

Незважаючи на годину, Гаренгол