Читати книгу - "У череві дракона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поволі я схилився до думки, що з погляду економічного правда на боці Павла Михайловича. Якщо протягом кількох десятиліть більшість сільського населення перейде в місто — а це неминуче! — то навіщо ж марнувати сили на капітальну перебудову села? Адже кожному новому будинку належить простояти мінімум сто років — інакше він не виправдає вкладених у нього коштів. В масштабах країни це фантастичні втрати! Цілий океан збитків. Нам поки що невідомо, як виглядатиме сільське господарство через кілька десятиліть. Ясно лише одне: воно буде повністю механізоване. До чого ж прикладуть свої руки сотні людей, котрі живуть сьогодні в Семенівці? Доведеться кидати хати заради пошуків роботи. Щоправда, я чув таке: будемо розвивати місцеву промисловість. Павло Михайлович заперечує: у вік телемеханіки безглуздо повертатися до кустарного виробництва. Тут же йдеться про майже половину нашого народу! То невже ми відмовимося від прогресу лише заради того, щоб не забивати вікон у порожніх хатах?..
Словом, господарська логіка на боці Павла Михайловича.
Та є інша логіка — логіка серця.
Якось ми з напарником вирішили заночувати в Семенівці — все одно вранці сюди їхати. І тут сталася подія, котра змусила мене глянути на будівництво Нової Семенівки з іншого боку.
До моєї господині часом приїздить небога. Ми з нею подружили — гарна дівчина! Розум чіпкий — просто з повітря знання висмоктує.
Живуть вони з матір’ю в Семенівці. І ось диво: така ж вона розумниця, а чомусь дуже болісно сприймає, що в нужденній халупі жити доводиться. Інколи мені здається, що Таня цим трохи навіть травмована. Якось вона призналася:
— Ото в школі тільки й почуваєш себе людиною. А додому прийдеш… Хіба так можна жити? Як мені хочеться дерев’яної підлоги!.. Коли б ти знав, Сергію, скільки я поплакала, що в людей хати як хати, а в нас курінь старезний. Може, саме тому й відмінницею стала. Мені здавалося, що всі на мене дивляться як на… Ну, на якусь нещасну. Жаліють… Мені не хотілося, щоб мене жаліли. А відмінників не жаліють — їм заздрять.
Таня бачила, що ми свою халабуду на колесах біля річки поставили. Ба, навіть палатку нап’яли. То чому б нам не погуляти увечері?
Вечір був тихий, зоряний. Ми хотіли з нею до клубу сходити, а тут мати її покликала. Було це недалеко від їхньої нової хати — там поки що лише стіни стоять.
Зайшли вони з матір’ю до свого майбутнього котеджу, а я сів на колодах, Танюшу чекаю. Добре мені чути, про що вони перемовляються. Здається, навіть обличчя бачу — такі радісні були їхні голоси.
— Ну як, доню? Не лаєш матір?.. Ось тут газовий балон стоятиме. А тут кран буде… Водиця сама в хату прийде… Чи гадала твоя бабуся, що ми до такого щастя доживемо? А вже ж недовго. Павло Михайлович, спасибі йому, з нашого боку звелів стіни класти. Це ж я його просила.
— Ой, мамо!..
Напевне, Таня впала на груди матері, й так вони стояли, обнявшись, бо довгенько я не чув їхніх голосів. Потім мати сказала:
— Гадаєш, я не бачила, що тобі домівка немила?.. За книжку та й у бур’яни… Я, доню, теж колись наплакалась — як маленькою була. Долю свою проклинала. Одному все дається, а другому… Нічого, Таню! Тепер і в нас буде не гірше, ніж у людей.
Довго вони обговорювали, куди шафу поставити («гардероп», за висловом матері), де стоятимуть ліжка і в яких вікнах кватирки поробити, а які глухими залишити.
Весь вечір Танюша світилася від щастя…
То як же до цього ставитись? Самі, без колгоспу, вони б не побудували нової хати. І разом з тим виникає запитання: невже через оцю хату — а вона справді буде гарна, майже на європейському рівні! — Танюші доведеться від інституту відмовитись? А раптом у її особі наука втратить видатного вченого!
Ці питання зіштовхувалися в мені, вимагали якоїсь недвозначної відповіді, але такої відповіді я не знаходив — напевне, тут не існує одного рішення на всіх. Приходила й така думка: чи можна жертвувати добробутом людей заради віддалених перспектив? Людина сьогодні хоче влаштуватися затишно — через кілька десятиліть її вже не буде на світі. То невже солдатські вдови мусять доживати віку в халупах?
…Мамо, пробач! Пробач, матусю, що я проскакую автобусом ту дорогу, котра до нашої домівки веде. Ти, може, гадаєш, що я про тебе забуваю? Ні, мамо! Ніколи я не забуду твоїх рук, що стягували з мене мокрі чоботи, коли я на примерзлому болоті провалився; твоїх щік гарячих, до яких я так любив припадати спітнілим чолом. Який же я був щасливий, коли ти пригортала мене до своїх грудей! Мені здавалося, що в такі хвилини десь народжуються нові зорі, а наша Земля наближається до Сонця і всю її солодкий трепет поймає — так мені було радісно…
Знаю, мамо, скільки тобі довелося пережити. Розумію, що заради мене ти готова зректися і сну, і спокою, і особистого щастя. Та якби ж ти розуміла, рідна моя, що не треба тобі нічого зрікатися, бо…
Ну просто через те, що я вже дорослий, а ти ще в мене молода. Хіба ж я не бачу, які почуття Павло Михайлович у собі носить? Та він цього й не ховає — при кожній зустрічі про тебе розпитує. Для батька ти все зробила, що могла, — без тебе, мамо, він був би зовсім нещасний. Бо яке ж то щастя лишитися інвалідом на старість? А ти ж була не старша від Ніни, коли ви побралися й мене усиновили…
Тепер я почав розуміти багато такого, про що раніше і не здогадувався. Ти вже для мене не тільки мати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.