Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

“Гей ти! Повертай мене назад!”

– Будеш мені верещати і псувати нерви на час вирішення куди саме тебе помістити, я відправлю тебе до забуття! Щоб посидів! А потім якщо не забуду тебе там на віки вічні оголошу твій вирок! Так що закрий рота і сиди мовчки якщо не хочеш до забуття! – гнівно гаркнув наглядач, стукнувши по столі величезною рукою що аж підлога затремтіла.

– Що за душі пішли! Ніякої поваги до потойбіччя і моїх бідних нервів! – бубнів собі під ніс продовжуючи розглядати папери – Та де ж ти! Яке в тебе ім’я? – звернувся до мене.

“Не знаю, а ви хіба не повинні знати цю інформацію?” Я не збирався йому розповідати, так я міг потягнути час, щоб виглядати як злиняти звідси.

– Мала, дурна душа! – просичав, перегортаючи сторінки швидше.

“Відпусти мене і так ми позбудемося не бажаної присутності одне одного.” Запропонував.

– Відпустити? Що ж, нагадай хлопче, як саме тебе звали і я тебе з радістю звідси викину!

Наглядач різко перестав перегортувати пожовклі сторінки.

– Знайшов! – виголосив з усмішкою на губах що ледве не тяглася аж за самі вуха – Що ж, Ноксор Тарґас Дра-Ґолд тепер ти…

Наглядач не договорив, коли дивився далі на написаний текст і його посмішка повільно зійшла з обличчя, а натомість воно набрало насупленого, роздратованого вигляду. Він зі злістю подивився на мене поверх паперу.

– Де другий? – холодно мовив.

“Кого саме ти маєш на увазі?” Так само холодно відмахнувся від його слів.

– Де друга душа? Не придурюйся що не знаєш про що я!

“Я прибув сюди сам.” Мовив холодно, але в середині наростала напруга, що він міг говорити про Хмаринку.

– Тут написано що твоя душа розділилася на дві частини! І я запитую ще раз. Де друга частина душі?

Від його питання в моїй голові одразу з’явилася ідея, як саме я міг звідси вибратися! Значить я тут повинен був бути разом з Тарґасом. Як цікаво… і оскільки я зараз тут сам, то він зараз знаходиться в тілі. І це означало що я був ще не повністю мертвий! Але підтвердити свої здогадки я не міг, тому будемо хапатися за цю нікчемну нитку моєї власної вигадки.

– Де він?! – знову запитав наглядач.

“Не знаю.” – безтурботно вимовив – “Можливо він ще й досі у тілі живий живісінький.” 

– Агр! Геморой на мою голову! Якого демона, ти взагалі розділився і потрапив сюди! Так ще й не повністю! – завив, змітаючи всі інші папери зі столу.

“Хтозна, можливо доля така, повернутися з самого потойбіччя назад?”

– Чому інший не пішов за тобою, ти ж головна сутність у тілі? 

“Та заради драконячої праматері, мені звідки це знати!”

– Її тут немає! Так що досить згадувати драконячу покровительку.

“А якби вона була тут. Що б тоді змінилося?” З інтересом запитав, щоб виманити в роздратованого наглядача інформацію яка б могла мені допомогти.

– Якщо б вона зараз була тут. Я б не морочив собі голову що з тобою робити! Не доздохлим!

“Так поклич її.” Наполіг. Можливо з праматір'ю в мене вийде краща розмова?

– Ти диви які ми стали поступливі. Невже думаєш я не розумію, чого саме ти добиваєшся? Хочеш вимолити в драконячої покровительки повернення!

Я стис зуби сильніше, стараючись не наговорити нічого язвотного йму у відповідь. Отже, він з самого початку знав чого я хочу.

– Можливо мені все ж відправити тебе до забуття? І мороки буде менше? – гадав у голос наглядач.

“А як щодо моєї другої суть? Він же зараз живий.” Мовив рівним тоном на що наглядач скривився.

– Живий, але чи надовго… Розділена душа або втрачає розум, або помирає. Але що так, що так вона помре. Адже божевільна істота нікому не потрібна і її вбивають. Так що, ми можемо трішки почекати і твоя друга сутність до нас приєднається.

Сука! Треба якнайшвидше звідси вибиратися, інакше боюсь його пророкування буде вірним.

“Поверни мене назад, адже я зараз ще не повністю мертвий.”

– Але скоро будеш.

“З чого така впевненість?” Вимовив якомога безтурботно.

– Бо твоя друга сутність вже почала божеволіти. І боюся чекати нам залишилося недовго.

“Ти брешеш!” Але тут навіть я не був впевнений що він брехав, адже пам’ятав що раніше випадки щодо розділення душі були. І якщо у тілі залишалася звірина сутність вона починала божеволіти, а якщо людська, то вона помирала.

– Я ніколи не брешу, не доздихля! Якщо не віриш, можеш сам в цьому переконатися прямо зараз.

Наглядач змахнув рукою в повітрі і переді мною розвіявся туман у якому я скоро зміг бачити світ живих, ми опинилися у храмі. І там був я… Точніше Тарґас, який стояв перед вівтарем драконячої праматері з кинджалом у руці що разу ріжучи руки і кличучи праматір. Я підійшов ближче до нього і в надії простягнув руку до нього, але вона пройшла повз нього так і не привернувши його уваги.

– Навіть і не надійся – холодно мовив наглядач – це лише те що відбувається зараз і він не може нас бачити.

“І чому ж не може?” Запитав обмано-розчарованим голосом і наглядача мій тон, як не дивно, звеселив.

– Бо ми привиди мертвого світу і смертні не можуть нас ні чути, ні бачити, ні відчувати. Ми лише спогад, думка, примара.

Привиди… Це невинне слово мене зачепило, наштовхуючи на те що я забув. Кляте потойбіччя! Тут всі мої спогади були змішані і деякі з них були й зовсім відсутні! Але привиди… Що саме мене зачепило в цьому слові? Якийсь каламутний спогад який я не міг пригадати, але я знаю що він був важливий. Але що це за спогад?

Чорт! Не пам’ятаю! Нумо думай! Думай! Пригадуй все що ти пам’ятаєш про привидів і все що з ними пов’язане! Мої роздуми перервав різкий гуркіт. Тарґас заревів від люті і перекинув зі злості залізну тарілку для жертовного вогнища. Увесь попіл розсипався по кам’яній підлозі храму, а Терґгас схопився за голову і щось собі бубонів під ніс, ледве не божевільним голосом.

– А ось і доказ що він скоро втратить свій розум – мовив переконливим голосом мов вчитель що говорив дитині: “Ось бачиш, саме так працює життя!”